Євген Наумов - Чарівна круговерть

Правильний Професор підозріло подивився на дівчинку На Вариному платтячку була нашита велика строката кишеня, яку вона вщерть напхала пиріжками. Підрум'янений кінчик одного з них зрадницьки виглядав з кишені.

Дівчинка почервоніла й похнюпилася. На її очах виступили сльози.

- Я... я не собі, - схлипнула вона. - Малько-Ванько, мабуть, голодний. І я...

- Он воно як, ти взяла їх для Малька-Ванька? - зрадів Правильний Професор і почав її утішати. - Ну, не плач... не рюмсай... не розкисай. Це навіть дуже добре, що ти подумала про Малька-Ванька. Про друзів не забувають. Чому ж ти нам нічого не сказала... не повідомила? Хочеш, ми тобі ще цілу тарілку пиріжків дамо? Га? І ти непомітно їх у кишеню...

- Більше не влізе, - простодушно мовила Варя. - Тут їм і так тісно...

Цієї миті на вулиці загудів клаксон автомобіля. Рукастик-Смугастик стрімголов вилетів і тут же повернувся:

- Це за тобою, Варю!

- Хто це? - чомусь злякалась вона. Та в дверях вже з'явився Малько-Ванько.

А Професор провадив далі:

- Навіть якщо ти забула якесь там правило - не біда. Найголовніше - не розгублюйся, не кидайся, куди попало, а подумай... поміркуй... помисли.

- А якщо думати ніколи? Якщо машина на мене летить?

- На того, хто думає, машина не налетить! - розсердився Правильний Професор. - Думати треба заздалегідь... завчасно... наперед! Зрозуміло?

Хлопчик і дівчинка кивнули.

- Ось я і кажу, якщо забудеш щось, зупинись, вдихни глибоко кілька разів - і згадаєш.

Варя поцікавилась:

- Кілька разів - це скільки?

- Скільки? - Правильний Професор замислився. - Скільки... гм...

Він приставив палець до чола, потім схрестив руки на грудях, далі заклав їх за спину, відтак засунув у кишені.

І тут обличчя його посвітлішало.

- Ага!.. Ось. - Він витягнув з кишені гумову надувну кульку. Звичайну кульку, яку надувають під час свят і пускають у небо. Жовту.

- Ти запитуєш, скільки разів? Поки не надмеш цю кульку. Тримай.

Нарешті вони вирушили додому - допитлива Варвара і пустун Малько-Ванько. їх чинно віз Драндулет-Кабріолет. Професор та Рукастики-Смугастики ще довго махали їм услід і бажали щасливого повернення.

Вони проїхали Похмурий тунель, проминули Триколірний замок і виїхали на пряму дорогу, яка вела за околицю Чарівної Круговерті.

Та на цьому пригоди наших героїв не закінчилися.

Коли вони вже збиралися залишити чарівну країну, їх зупинило П'яте Колесо:

- Стійте! Попереду - страшна небезпека!

Дід Драндулет уповільнив хід:

- Яка небезпека? Де вона?

- Попереду. Там, куди ви їдете.

- Ми їдемо до Замкненого Кола, - поважно мовив Дід Драндулет. Звідти ми виберемося на потрібний нам шлях.

- Нікуди ви звідти не виберетесь. Там зібралися всі автомашини...

Попереду наростав якийсь глухий шум.

- Це вони...

- Ой, а чи не можна повернути назад? - захвилювалась Варя.

- Не-е-е можна, - заперечив Дід Драндулет. - Тут ні повертати, ні зупинятися не можна. Заборонено. Всі дороги ведуть до Замкненого Кола.

Його немов магнітом тягнуло - котився дедалі швидше й швидше. Поворот і...

...відкрилось Замкнене Коло!

- Тримайтеся! - гукнув Дід Драндулет.

П'яте Колесо прудко стрибнуло на зап'ятки - там виявилося затишне гніздо-заглиблення.

За мить вони опинились у вирі машин.

Праворуч, ліворуч, спереду, ззаду - скільки сягало око - мчали найрізноманітніші автомобілі. Ні на мить не зупинявся цей величезний потік.

Варя помітила, що праворуч машини їдуть трохи повільніше, а далі - ще повільніше.

- Дідусю! - гукнула вона. - Отам тихіше!

Старий перебрався у сусідній ряд, потім - у сусідній сусіднього, поки не прибився до самого узбіччя, де рух був зовсім неквапливий. Тут їхали старі, деренчливі й малопотужні автомашини.

- Дивись, - штовхнув Малько-Ванько дівчинку Варю, - це ж наші знайомі... Ей! Е-ей!

Попереду на кривих коліщатах дріботів Жучок, а ззаду поскрипував Пікап. Але вони нічого не помічали - як заведені котили й котили вперед по колу.

Як зупинити потік машин, розірвати чарівне Замкнене Коло?

І тут Варя згадала: "Якщо тобі буде важко, зупинись, подумай. Вдихни глибоко кілька разів..."

Вона дістала з кишені заповітну кульку.

- Що це? - запитав Малько-Ванько.

Варя почала мовчки надувати кульку.

- Дай мені! Я краще вмію.

Та дівчинка тільки похитала головою. Вона сама, сама повинна...

Ось кулька стала завбільшки з кулак, потім - з Варину голову, потім - як П'яте Колесо! "Лопне", - подумав перелякано хлопчик і загукав: