Оксана Сайко - Новенька та інші історії

Сонце світило крізь шибку вікна, погойдувалося й вигравало сліпучими плямами на шовкових зелених гардинах, плигало по кімнаті веселими сонячними зайчиками, ніби дражнилося, кликало покинути все і гайнути на вулицю. Погортавши підручника з географії, Артем жбурнув книжку на стіл. Ну все, годі, хіба можна в такий погожий, весняний день сидіти за нудними уроками? Тим більше, сьогодні субота, попереду ще один вихідний, ще буде час! Та й вдома нікого… Батько вже тиждень як у відрядженні, а мама до вечора чергує в лікарні… Артем полюбляв залишатися вдома сам. Можна було зайнятися, чим завгодно — досхочу дивитися телевізор чи грати у комп’ютерні ігри, а то й поганяти м’яча з хлопцями у дворі… Він пригадав, як днями домовився з Микитою піти на ріку й пустити кораблика, якого недавно вони змайстрували на гуртку юного техніка. «Саме гарна нагода, ріка зараз повноводна й стрімка… А може, придумаємо з хлопцями ще щось цікавіше!» — з цією думкою схопив куртку й вибіг у двір.

Біля під’їзду старшокласник Руслан саме заводив свого мотоцикла.

— Привіт! Ну що, може, махнемо кудись? — зрадів Артем.

З Русланом було завжди цікаво. Він умів вигадувати всілякі штуки, як жоден з хлопців у їхньому дворі, іншого такого відчайдуха ще треба було пошукати. Йому могло спасти на думку вилізти на дах п’ятиповерхівки і звідти дражнитися з дівчатами, що внизу завмирали від страху… Хоч дах плаский, та все ж… Він міг, мов шаленець, гасати на своєму мотоциклі, аж всім перехоплювало подих, видряпуватися на верхівку старого ясеня й розгойдуватися на ньому, немов Тарзан, або довго висіти вниз головою на турніку… Літні жінки завжди ним обурювалися і називали лобурякою… А ще він найкраще з усіх хлопців грав у футбол. І навіть Дмитро з їхнього двору, який недавно повернувся з армії, вітався з ним за руку. Артемові завжди хотілося бути схожим на Руслана. Він був авторитетом для всіх хлопців і подобався всім дівчатам.

— Вибач, старий, зараз ніяк, — відказав Руслан, — є важливі справи. Коли що, увечері побачимось.

За мить Русланів мотоцикл, чмихнувши, зник за рогом. «Нічого не вдієш, — зітхнувши, подумав Артем, — доведеться запускати у плавання кораблика. До вечора ще й так далеко…» І, підійшовши до другого під’їзду, гукнув до напівпрочиненого вікна на третьому поверсі:

— Мики-то-о-о! Виходь у двір!

Та замість Микити у вікні з’явилася його мама.

— Микита вчить уроки! Нема чого вам вештатися разом! Позавчора математику прогуляли? От за це він тепер і не вийде у двір! А твоїй матері я теж скажу, хай нагляне за тобою! Знатимеш, як прогулювати!

«Ну от! Ще того тільки й бракувало! — посмутнів Артем. — Цікаво тільки, як це вона про все дізналася? Може, це Микита зізнався? Цілком на те схоже! Недарма ж Руслан часто називає його тюхтієм! Ну, нехай він тільки попадеться мені до рук!..»

Артем озирнувся навколо, не знаючи, куди себе подіти. На майданчику біля гойдалок бавилися діти, на лавочці сиділо дівчисько, що минулого тижня переїхало сюди з батьками на нову квартиру, поверхом вище… Кілька разів він бачив її мимохідь, коли вона гуляла разом з мамою, тримаючись за її руку. Схоже, вона була його ровесницею. «Якась тюхтійка, — подумав Артем, — одразу видно, мамусина донечка». Таких дівчат Руслан називає нецікавими занудами.

Біля гаражів Дмитро, лежачи під автом, лагодив старі жигулі. Артем і собі спробував залізти під машину — раптом, знадобиться його допомога й Дмитро зрадіє помічникові? Але Дмитро зовсім не зрадів, а невідомо чого навіть розгнівався, бо прикрикнув, ще й штурхонув його ногою:

— Ану, шкет, гайда звідсіля! Ще тебе тут бракувало! Це тобі не іграшки.

Артем важко зітхнув. Якби на його місці був Руслан, Дмитро його б не прогнав, дозволив би допомогти, ще й цигаркою пригостив би… «Який нещасливий день, дарма що світить сонце,» — подумав спересердя. Присівши на лавку й витягнувши мобільник, заходився шукати, кому б то подзвонити з друзів, щоби кудись податися. Поряд сиділо те дівчисько, мамусина донечка-тюхтійка, на яку Руслан і не думав звертати увагу. Тож він і не звертав, з навмисною байдужістю навіть не глянувши в її бік, так, наче її поруч і не було.

— Вибачте, а ви хто? — раптом заговорила вона.

— Що? — з презирливим подивом перепитав Артем. До нього ще ніхто не звертався на «ви». Крім того, дівчисько те могло б принаймні повернутися в його бік, а не гонорово дивитися поперед себе. Така зарозумілість його зачепила, і він вже хотів було сказати їй щось образливе, але стримався і тільки буркнув: