Оксана Сайко - Новенька та інші історії

— Це я…

Усі аж здригнулися — не так від несподіванки, як від здивування.

— Хто? — перепитала керівничка.

— Я, — вже впевненіше повторила Катька.

— Ти?.. — здавалося, Олена Павлівна була здивована не менше.

— Так, вибачте, це я винна. Я була разом з хлопцями… Я дуже люблю футбол… Таку подачу зробила… Не розрахувала сили, а ще біля вікон…

Олена Павлівна лише важко зітхнула:

— Гаразд, Катерино, давай сюди щоденника. Зайдеш за ним після уроків до учительської, тоді й поговоримо, — зронила вона і вийшла з класу.

Після останнього уроку ніхто не розходився. Усі були збентежені тим, що відбулося. Завжди кумедна невдаха Катька, з якої усі підсміювалися, тепер здавалася героєм, так, наче вчинила справжній подвиг.

— Ти здуріла? Нащо ти це зробила? — накинулася на неї Наталка, тільки-но за вчителем зачинилися двері. — Я ж бачила, це не ти зробила! Нащо тобі неприємності?

Катька байдуже стенула плечем:

— Нічого особливого. Усі ж і так звикли, що зі мною відбуваються всілякі неприємності. Що тут такого? Нічого нового…

— Ти хотіла вигородити Клименка? — тихо запитала я, але те почули усі. — Оце так любов…

Катька знову стенула плечем, ні на кого не дивлячись.

— А хто тебе просив про це? — спалахнувши, озвався нарешті Васька Клименко, вперше за весь час. — Ти цілком дурепа? В яке ти становище мене поставила? Хотіла принизити мене перед усіма? Показати, що я такий нікчемний пацан? Який дозволить, щоб якесь дівчисько за нього віддувалося? Так?

Катька на те не зронила ні слова, тільки пильно й якось дивно подивилася йому в очі.

— Та розслабся ти, Васько, — заговорив його друг, Андрій Горохівський, з поблажливою посмішкою плескаючи його по плечах. — Тобі то що? І батьків у школу не викликатимуть, і за розбите скло платити не доведеться… Це ж Катька! Тобі пощастило, а ти злишся через дурниці!

— Стули патякало, бо я тебе стулю! — відштовхнувши його, похмуро процідив Васька, аж той не втримався на ногах і сів за парту.

Клименко закинув на плече сумку і швидко вийшов з класу. А за якийсь час ввійшла Олена Павлівна і мовчки віддала Катьці щоденник. Усі зрозуміли, що Васька зізнався.

Після цього випадку наше ставлення до Катьки помітно змінилося. І хоч з її кумедних відповідей на уроках ми й далі реготали, а проте вже ніхто не наважувався з неї глумитися, як раніше. І мабуть, не тільки через те, що побоювалися Васьки Клименка, в поведінці якого вже наче вчувалася якась безмовна повага до Катьки. Можливо, ми усі щось таки зрозуміли? Принаймні я збагнула, що досі зовсім не знала Катьки. Навіть того, що вона любить футбол.

Ми з Маринкою завжди були подругами-нерозлийвода, ще від першого класу. Ніхто нас і уявити не міг зосібна. Разом сидимо за партою, разом повертаємось зі школи, разом готуємо уроки, разом ходимо на прогулянки, в кіно й на театральний гурток… І навіть школу прогулюємо разом, хоч це й трапляється дуже рідко.

Такій дружбі справді міг позаздрити кожен. Навіть наша класна керівничка якось зауважила, що таких подруг, як ми, не завжди зустрінеш. І зовсім не тому, що мешкаємо в одному мікрорайоні, на одній вулиці, в одному будинку і навіть в одному під’їзді. Не тому, що наші батьки теж дружать між собою і часто ходять одне до одного в гості. Просто нам з Маринкою удвох легко й цікаво. Ми можемо без кінця про щось теревенити, жартувати, сміятися з будь-якої дурнички, і нам ніколи не буває нудно.

Між нами ніколи не було жодних таємниць. Ми завжди розповідали одна одній про все на світі. Але з чого і коли це почалося? Це почалося, коли Марина на уроці фізики раптом зашепотіла до мене:

— Поглянь, он бачиш Микитенка? Бачиш, як зирить сюди? Просто очей не відводить!

— А чого б то? — не зрозуміла я.

Маринка захихотіла:

— Та воно все зрозуміло! Того хіба що сліпий не побачить! Він закоханий!

«Закоханий? А в кого? Мабуть, у Маринку, таки напевно в Маринку — вона ж найвродливіша у нашому класі», — промайнула у мене думка.

Відколи ми помітили, як Микитенко зиркає у наш бік, у нас з’явилася нова розвага. Ми потай спостерігали за ним, підсміювалися, будували різні версії його наступних вчинків… Навіть про це й не підозрюючи, Сергій перетворився на об’єкт наших жартів. Ніхто не розумів, чого це ні сіло ні впало ми пирскали на уроках від нестримного сміху. Нам приносило неабияку втіху, коли, приміром, він підходив і просив у нас зошита, щоби списати геометрію чи хімію, запитував, котра година чи який наступний урок… Маринка розповідала мені, як хтось щовечора пізно телефонує їй на домашній телефон, довго мовчить та й дихає у слухавку… За її версією, наступним кроком закоханого мали стати підкинуті записки або квіти під дверима квартири.