Оксана Сайко - Новенька та інші історії

Послухавшись поради баби Яни, ми обговорили цю проблему усім класом і довго не розходились після уроків, аж прибиральниця прикрикнула на нас, що час вже додому. Того дня Мишук устиг образити ще й Галку, обізвавши її дурепою. Далі терпіти цього не можна було, й ми одностайно вирішили завтра ж покласти Мишуковим образам край.

Він зайшов до класу, як завжди, кахикаючи й щось бурмочучи. Зиркнув на клас, сів за стіл, насуплено вдягнув окуляри, розкрив журнал і зробив перекличку.

— Ну… — він знову обвів поглядом з-під окулярів увесь клас, — як там домашня задача? Хто пояснить біля дошки? Може, Стрільців бажає?

Уляна Стрільців, що була найтихішою і найбоязкішою з-поміж нас усіх у класі, поволі підвелася.

— Леоніде Кириловичу, я вийду до дошки, якщо ви вибачитесь за свої образи і надалі більше нікого не будете принижувати, — сказала вона, і ми всі здивувалися, вперше почувши нові нотки в її голосі.

— Інакше ми оголошуємо страйк! — підвелася Ірка-відмінниця.

По тих словах підвівся увесь клас. Мишук підвівся й собі, знявши окуляри, розчервонілий, розгублений і якийсь безпорадний. На хвилю повисла напружена тиша. Після чого Мишук швидко вийшов з класу, на ходу виймаючи з кишені цигарку.

— Директорові побіг жалітися, — висловив хтось своє припущення.

— Нехай спробує, — насмішкувато кинув Павка, — не на його користь!

Мишук повернувся за кілька хвилин й заходився щосили терти дошку, хоч вона й так була чиста.

— Коли кого образив — вибачайте… — заговорив він дивним приглушеним голосом, ні на кого не дивлячись. — Більше не повториться, я не хочу конфліктів, а зараз запишіть нову тему уроку.

Після того випадку він приходив на уроки, опитував, пояснював нову тему і йшов собі геть без зайвих розмов та реплік. Це були уроки напружені, невеселі, якісь вимушені, і ми, як ніколи, з нетерпінням чекали повернення Натулі. А за місяць часу, коли вона все-таки повернулася, ми несподівано дізналися, що Мишук покидає нашу школу. Йому запропонували місце директора школи у сусідньому селі. Я дивилася у вікно, на якусь мить забувши про геометрію. Падав перший сніг, Мишук йшов, сутулячись, зі старим шкіряним портфелем під пахвою. Біля старої Яни, що стояла за парканом, він спинився, перекинувся з нею кількома словами, кинув погляд на школу, наче з чимось прощався, і пішов собі далі, в парі зі своєю самотністю. Таким він мені запам’ятався назавжди, і чомусь саме в ту мить, коли я дивилась йому в спину, мені стало його дуже шкода. Чому? Й сама не знаю…

Цілісінький тиждень, відтоді, як я приїхала у село до бабусі, падав дощ. Дні тяглися надто повільно і нудно. Набрид навіть телевізор, яким я марно намагалася себе розважити і вбити час. «От тобі й маєш! Оце так канікули, гарно розпочалися, нічого сказати! А скільки ж планів було!..» — міркувала я, геть засмучена, байдуже клацаючи пультом, перемикаючи канали. Цілісінький тиждень я з нетерпінням чекала зустрічі з Максом, пригадуючи наші з ним минулорічні шалені пригоди та ігри. Про це літо ми з Максом ще взимку снували стільки мрій! Він писав мені про це у своїх листах: як ми поставимо куреня поблизу лісу й на вогні готуватимемо юшку, як попливемо по ріці човнами, ціла ескадра найвідважніших відчайдухів-моряків… Давно було вирішено, що він буде капітаном, а я юнгою…

З Максом було завжди цікаво, він був мастак на всілякі вигадки! Але потрапити у його ватагу й стати йому другом було не так просто. Насамперед потрібно було довести йому свою сміливість, як-от видряпатися на самісіньку верхівку височезного ясеня чи, приміром, пройтися цвинтарем, коли споночіє… Макс терпіти не міг боягузів. Для хлопців було найбільшою образою, коли він, з кривою посмішкою, презирливо сплюнувши крізь зуби, недбало зронював: «Та що з тебе візьмеш? Тютя-матютя ти, боягуз!» А ще він часто любив повторювати, що світ належить сильним, а боягузи — то нікчеми. У його товаристві майже ніколи не було дівчат. Навіть своєму найкращому другові Вовці він не завжди дозволяв приводити до гурту Мар’яну, яка теж приїздила у село до бабусі з міста. Була вона якась тиха, сором’язлива й надто ніжна, а ще вона боялася мишей та жаб, чим завжди викликала у Макса презирство. Схоже, я була єдиним винятком. І зовсім не тому, що була його сусідкою й мешкала у будинку навпроти. Не тому, що не боялася мишей чи жаб. Річ у тім, що минулого літа я зважилася разом із Максом та хлопцями залізти на дах колишньої, тепер розваленої, птахофабрики. Ніхто не знає, чого мені коштував цей вчинок, коли з жаского відчуття висоти тремтіли ноги, перехоплювало подих та паморочилося в голові. Навіщо я це зробила? Просто мені будь-що хотілося сподобатися Максові. І це мені вдалося. Бо того ж вечора він після дискотівки провів мене додому. Так почалася наша дружба.