Оксана Сайко: Новенька та інші історії

Але все розпочалося того дня, коли Марта, моя найкраща подруга, не могла розв’язати біля дошки задачу. Їй завжди було важко з математикою, зате на фізкультурі вона була першою. Особливо їй вдавалися стрибки у довжину та крос, через що я іноді зовсім трішки заздрила їй. Марта стояла похнюплена, розчервоніла, нервово роздроблюючи пальцями крейду, і марно Ірка, відмінниця з першої парти, намагалася підказати їй правильну формулу. Мені було її дуже шкода, я розуміла, як вона почувається, бо й сама не раз бувала у схожих ситуаціях. Павка, якому Марта подобалася ще з третього класу, написав навіть формулу на аркуші паперу й підняв високо над головою. А Марта ніби не помічала цього, вперто стояла, мнучи поділ спідниці, з якоюсь незрозумілою гордістю, зовсім не зважаючи на відчайдушні зусилля друзів допомогти їй. Мишук голосно кахикнув і пригрозив Павці книжкою, начебто збираючись нею у нього пожбурити:

— Я тебе, Іващенко, сам викину зараз із класу.

Павка тяжко зітхнув і, махнувши спересердя рукою, ліг обличчям на парту. Вичекавши якусь хвилю, Мишук безжально вивів у журналі оцінку.

— Видно, нічого не вдієш, коли дурна голова забита будь-чим, тільки не алгеброю, — промовив до Марти, — можеш сідати… Вирощуватимеш свинок, це теж потрібна професія… Навряд чи твої батьки зможуть дати тобі кращу освіту, ніж власний хлівець.

Марта враз спалахнула і, не стримуючи сліз, вибігла з класу. Хтось на задній парті дурнувато захихотів, але враз замовк, як тільки Павка, рвучко повернувшись, пригрозив кулаком. Та й ми усі ніяково позмовкали, у класі повисла напруга. Було соромно за грубість Мишука: усі знали, що Мартиним батькам доводиться важко, бо в них, окрім неї, ще шестеро дітей, того й тримають господарку… Але ніхто з нас не зронив жодного слова. Тільки коли вже всі розходились після уроку, Павка голосно обурився:

— Так ображати й принижувати… Це вже занадто!

А дорогою зі школи Павка, розмахуючи портфелем, снував грізні плани про те, як підстереже Мишука і надає йому по шиї. Ми з Мартою голосно, з утіхи, реготали, хоч було нам зовсім не весело.

— Не ходитиму до нього на уроки, — категорично заявила Марта наступного дня.

Тоді-то в мене й зродилася ідея протесту — і собі, з солідарності, не ходити на уроки до Мишука, поки не повернеться Натуля. Павка вирішив нас підтримати. Потрібно було лише якось згаяти тих 45 хвилин уроку, і я згадала про стару Яну.

Ми з Мартою іноді забігали до неї на перерві купити соняшникового насіння. Була вона жінка приязна і добра, і про те знали усі. Їй ніколи не вдавалося зобразити гнів чи злобу, вона не вміла сердитися. Але вона могла так присоромити хлопчаків, що гасали по вулиці з м’ячем, викрикаючи лайки, що вони розгублено і присоромлено змовкали, наче ті огидні слова почула не чужа, а їхня рідна бабуся.

Була саме велика перерва перед алгеброю, коли ми з Мартою й Павкою, розбризкуючи калюжі після вранішнього рясного дощу й озираючись на всі боки, хутко побігли до старенької халупки за похиленим парканом. Здавалося, стара Яна навіть зраділа, побачивши нас. Вона трохи занедужала і ще з порога попросила нас збігати по ліки в аптеку поруч зі школою, за що пригостила нас пиріжками.

— Дякую, що зайшли й допомогли, а зараз час на урок, — несподівано сказала, як тільки ми повернулися й віддали їй ліки.

Я й Марта лише розчаровано зітхнули. Яна знала, що перерва закінчилася, — пронизливий шкільний дзвоник, мов на зло, підступно долинав аж сюди.

— У нас немає уроку, вчителька захворіла, — не розгубився Павка. — Можна, ми у вас посидимо?

Стара Яна похитала головою — її неможливо було здурити. А може, то ми не вміли брехати?

— Не слід прогулювати, — сказала, — ідіть, навідаєтесь після школи.

У ту мить ми троє відчули щось схоже на відчай. Куди ж нам зараз іти? Якщо під час уроків нас побачить на вулиці директор, хтось з учителів чи навіть черговий — будуть великі неприємності.

— Ми не можемо піти на той урок, — понуро відказав Павка.

Довелося про все розповісти: і про те, як Мишук принизив Марту, і про наш страйк… Баба Яна вислухала нас дуже уважно і, трохи розмисливши, заговорила:

— Я пам’ятаю Мишука ще молодим учителем, зразу після інституту… Сам він із сиротинця, тому, видно, й вдача його така сувора, а ще життя особисте не склалося… Та попри це він таки непогана людина. Пам’ятаю, як торік привіз мені дровець… Звісно, не має він права ображати своїх учнів — тут ви маєте рацію, — але чого ви доб’єтеся тим, що лише втрійку тікатимете з його уроків? Якщо бажаєте, щоби зрозумів він свою помилку, мусите оголосити страйк усім класом і сказати йому про те у вічі. Отоді-то ваш вчинок і матиме результат.