Юрій Фіалков - Михайло Васильович Ломоносов

У багатьох, хто візьме в руки цю книжечку, виникне запитання: для чого знову писати про Ломоносова! Адже йому присвячено сотні книг і тисячі статей.

Це справді так. Дуже багато праць написано про Ломоносова, і все ж автор хоче додати до них ще одну, невеличку брошуру.

Вона адресована точно визначеному читачеві — старшокласнику чи, вірніше, насамперед йому. Учням багато розповідали про те, що Ломоносов зробив для розвитку науки, а ось я к він це робив, говорили, мабуть, менше: всього в шкільний курс не вмістити. А знати це цікаво і дуже важливо.

Багато написано про Ломоносова-вченого, Ломоносова-поета, Ломоносова-художника. Але чомусь дуже мало книг, де розповідається про Ломоносова-людину. Адже він був не тільки геніальним ученим, не лише яскравим поетом, не тільки самобутнім художником — він був ще людиною в найглибшому розумінні цього слова. Саме тому про нього варто розповісти докладніше.

Говорячи про Ломоносова, часто забувають про його оточення. Забути, власне, легко, тим більше що нічого хорошого про нього сказати не можна. Велетенська фігура Ломоносова заступає тих пройдисвітів від науки, що оточували його в Петербурзі у середині XVIII століття. А згадати про них необхідно. Саме вони були тими ліліпутами, які з усієї сили пригинали Гулівера — Ломоносова до землі, обплутували його інтригами, жалили стрілами доносів і підкидних листів. Дуже не хочеться згадувати про них. А проте доведеться, бо інакше не зрозуміти, в яких умовах працював перший російський академік, які подвиги звершив Титан російської науки.

І, звичайно, автор хоче детальніше розповісти про Ломоносова-хіміка, бо, перелічуючи професії вченого, першою — і цілком справедливо — називають хімію. І тому, що ця наука почалася з Ломоносова. І тому, що саме хімії присвятив він найбільш натхненні рядки. А може тому, що автор цієї книжки сам хімік.

Вважають, що найважче було Ломоносову, коли пробирався він у люті грудневі морози 1730 року Біломорським трактом — де на підводах, а де й пішки — до Москви вчитися. Та ще коли опановував він науку в Слов’яно-греко-латинській академії, маючи на прожиття в день «на гріш хліба та на гріш квасу». І ще пишуть, що дуже важко було Ломоносову, коли тікав він непогожої ночі з фортеці Везель, після того як був обманом завербований у пруські королівські гренадери.

Та, певно, не про ці дні далекої юності думав Ломоносов, коли 4 квітня 1765 року, звертаючись до своїх нечисленних учнів і соратників, востаннє сказав: «Я не боюся смерті: пожив, натерпівся і знаю, що за мною діти батьківщини пожалкують».

«Пожив… натерпівся…» Це стосувалося, звичайно, не Ломоносова-юнака, не Ломоносова-студента і навіть не Ломоносова-королівського гренадера. Це стосувалось, хоч як це не дивно, Ломоносова-академіка.

Але чому ж дивно! В минулі віки життя людини, яка випереджала свій час, майже завжди було трагічним.

Сократу «вдячні» співвітчизники піднесли чашу з цикутою.

Добропорядні німецькі бюргери, зустрічаючись з глухим Бетховеном, шанобливо посміхалися, а потім… кидали вслід композиторові недогризки яблук.

Царедворці Миколи І холоднокровно і умисне підвели Пушкіна під кулю заїжджого пройдисвіта.

Але нікому з великих людей не доводилось жити і працювати в оточенні стількох нікчем, як Ломоносову.

Лише дехто з сучасників Ломоносова розумів, ким є для Росії ця людина. І завдяки підтримці небагатьох друзів великий вчений зміг довести до кінця більшість своїх починань.

Ну, а решта! Решта або залишалась байдужою, або перешкоджала Ломоносову, перешкоджала вперто і злісно, з такою старанністю, з такою витонченістю, з такою вигадкою, начебто від того залежало їх життя. А втім, Ломоносов справді заважав їм жити. Дуже невигідно було їм, пігмеям розуму і честі, стояти поруч з велетнем — Ломоносовим.

Академія наук XVIII століття… Не до неї було наймилостивішим матінкам-імператрицям. Асамблеї, бали, машкеради, придворні інтриги…— де вже тут стежити за науками! А хоч би й був час — яка рація! Всякі бували цариці на Русі: і дурніші, і розумніші, але в науках однаково нетямущі І до наук однаково байдужі. Ось чому їх величності запрошували в Академію вчених з-за кордону: їм здавалось, що тільки там і водяться мужі науки.

Отже, не дивно, що засідання Російської академії наук середини XVIII століття більше скидалися на німецьку аустерію середнього гатунку: така ж шумлива німецька мова, багато пива і мало, дуже мало науки. Настільки мало, що, можна сказати, її зовсім не було. Принаймні до того часу, поки в Академії не появився ад’юнкт Михайло Ломоносов. Перебільшення? Анітрохи.