Юрій Фіалков - Михайло Васильович Ломоносов

По-друге, можна не видавати грошей на організацію лабораторії. Хочеш мати мікроскоп — спиши спочатку не один аркуш паперу, поштовхайся в академічних канцеляріях. А там, дивись, втратиш терпіння і погримаєш, а цього нам тільки й треба. Тут ми на тебе скаргу у Слідчу комісію…

По-третє, можна «забувати» запрошувати Ломоносова на академічні конференції і збори, а то й зовсім його туди не пускати.

По-четверте… А втім, всього не перелічиш. Тому що було і по-п’яте, і по-п’ятнадцяте, і по-тридцять п’яте.

На один тільки 1743 рік, навмання вибраний майже з двадцяти п’яти, які Ломоносов провів у Академії, припадає 26 документів з приводу різних інцидентів: запитання Слідчої комісії, протокол Академічних зборів — розгляд плаксивої скарги конференц-секретаря Вінгейма на «негідні вчинки» Ломоносова, розпорядження про арешт Ломоносова та ін. («Летопись жизни и творчества Ломоносова», АН СССР, 1961)

19 документів — листи Ломоносова про грошову скруту у зв’язку з затриманням платні, відповіді на ці листи, іноді позитивні, іноді негативні, але завжди знущальні. Є й документи про кількамісячне перебування Ломоносова під арештом, з-під якого його звільняли лише на кілька тижнів у зв’язку з хворобою.

Здавалось, цей рік був до кінця сповнений виснажливої боротьби з озвірілими чиновниками. Але саме в 1743 році Ломоносов написав дві славнозвісні праці «Дослід теорії про нечутливі частинки тіл і взагалі про причини окремих якостей» і «Про складові природних тіл — нечутливі фізичні частинки, в яких € достатня основа окремих якостей». В цих наукових розвідках у закінченому вигляді формулюються основи атомно-молекулярної гіпотези. В цьому році Ломоносов написав дві оди і «Короткий посібник з риторики», вивчав північні сяйва, займався організацією хімічної лабораторії. Ломоносов залишався Ломоносовим.

Він міг би вважати себе щасливою людиною, якби перелік його ворогів обмежувався академічними чиновниками і «панами Академіками-Професорами». Але не менше їх було і поза стінами Академії, і передусім при дворі. Можна уявити собі, як шокувала пустих і пихатих вельмож особа Ломоносова — вихідця з «підлого» стану, яку гримасу викликала на обличчях придворних блюдолизів його поява в царському палаці.

Але як обійдешся без цього «мужлана»! Адже ніхто краще за нього не напише оду до наступного двірцевого свята, ніхто оригінальніше не розробить проект святкової ілюмінації. А вже мозаїку до чого вміло робить цей плебей! Але манери які, манери! Розмовляє голосно, ходить, розмахуючи руками, поклонитись до ладу не вміє. А парик — ненапудрений, скуйовджений…

Але нічого не зробиш. Найвидатніший з російських академіків, а їх і так не густо. І потім, кажуть, його хвалила матінка Єлизавета Петрівна…

До речі, ця легенда про нібито прихильне, мало не ласкаве, ставлення цариць до Ломоносова живе в літературі й досі. Але якщо добре розібратися в документах, то ця версія розлітається, як трухлявий гриб. Коли великому князю Павлу доповіли про смерть Ломоносова, той випалив, як робив це звичайно, — уривчасто і не задумуючись: «Чого за дурнем шкодувати, казну тільки спустошував і нічого не зробив». Можуть заперечити, що ці слова сказав хлопчисько Павло, той самий Павло, який навіть і дорослим не відзначався великим розумом, а якщо говорити точніше, то був клінічним кретином. Але хто ж хлопчаку — великому князеві — міг навіяти цю думку? Чи не матінка Катерина «Велика»? Та сама найосвіченіша монархиня, яка в листах до Вольтера похвалялася Ломоносовим як найяскравішим з російських талантів, але ніскільки не піклувалася про те, щоб підтримати його як ученого.

Умови, в яких жив і працював Ломоносов, не можна схарактеризувати повністю, якщо не сказати про ставлення до нього «третьої сили» монархії — духовенства.

Було б прикрою помилкою гадати, що духовенство — це тільки ті вбогі попики, які, старанно розмахуючи своїми кадилами, славлять господа бога чи відспівують чергового покійника. О ні! Справжній священнослужитель, ким би він не був — католицьким епіскопом, протестантським пастором, православним попом, мусульманським муллою, іудейським рабином чи навіть буддійським ламою — це передусім людина, яка насторожено ставиться до всього нового, яка прагне задушити в зародку будь-яку свіжу думку.

Ставлення церкви до того чи іншого діяча науки минулих віків — це лакмусовий папір, яким безпомилково можна визначити, наскільки новими для свого часу були ідеї вченого. Ну, а якщо церква вважала якісь думки новими, то їх автору рідко доводилося вмирати своєю смертю. Одні розлучалися з життям на вогнищі, другі гинули у в’язницях, треті відходили в небуття, покуштувавши в придорожньому трактирі вина, яке дивно гірчило…