Юрій Фіалков: Михайло Васильович Ломоносов

Дев’ять років, всього дев’ять років потрібно було Ломоносову, щоб подолати безодню, яка відділяла «яко же миро благовонно бяше» від дзвінких і чітких віршів хотинської оди.

Пізніше, років через п’ятдесят-сімдесят, багато хто намагався пояснити віршовану реформу Ломоносова як щасливу, сліпу удачу неука. Мовляв, не знав нічого мужик про «високий стиль», тому й заговорив простою мовою. Так би мовити, зіграв на дешевій популярності серед народу. Та й звідкіля йому, смерду, було знати, що з музами Евтерпою, Талією, Мельпоменою, Ерато і Каліопою слід говорити зовсім не тією мовою, якою купець на базарі вихваляє свій товар! (Тут треба сказати, що заздрісників і ворогів Ломоносову і після смерті не бракувало. Навіть через десять, двадцять, тридцять років високородні лоботряси і дохожалі недоростки не могли простити Ломоносову його «підле» походження. Та й у XIX столітті твори ломоносовських огудників ще знаходили непоганий збут).

Звідки було знати їм, недоброзичникам, що в 1739 році Ломоносов надіслав у Петербург разом з рукописом «Оди» ще один документ. Називався він, не за звичаями того часу, коротко і діловито: «Лист про правила російського віршування». І не провина Ломоносова, що висловлене ним у перших рядках «Правил» просте і розумне положення: «російські вірші потрібно складати за природною для нашої мови властивістю» змушене було довго і тяжко прокладати собі шлях до визнання і утвердження. А насправді все було навпаки. Вірші, як ми бачили, складали аж ніяк не за «природною властивістю», а з бажанням якомога більше намудрувати, якомога далі відійти від повсякденної російської мови. Така була традиція. А з традиціями, навіть застарілими, боротися іноді складніше, ніж з дюжиною найтупіших академічних бюрократів.

Друге положення про складання віршів, сформульоване Ломоносовим у «Правилах», твердить, що російська мова «багата» і що в ній для віршування все «угодно и способно», тобто немає такої теми, яка не могла б стати предметом поетичного викладу. Саме ця теза викликала найбільше заперечень у літературних супротивників Ломоносова. Саме проти цього положення повстав Василь Кирилович Тредіаковський у своєму творі, спеціально присвяченому спростуванню «Листа про правила російського віршування». Основа для полеміки була вельми істотна: «Не можна писати віршами про онучі і клуні».

Цікаво, що майже через сто років досить відомий тоді Фаддей Булгарін на прем’єрі глінківського «Івана Сусаніна», коли після увертюри піднялася завіса і на сцені з’явились російські ратники, зарепетував, перекриваючи оркестр і хор: «Панове, онучами пахне!». Адже Фаддей Венедиктович не міг знати аргументів однодумців Тредіаковського, хоч би через своє цілковите неуцтво. Ну як тут не відзначити зворушливу спадкоємність ретроградів!

Ломоносов на ці заперечення просто не звертав уваги. І справді, різноманітність тематики його віршів дивовижна.

Багато про що писав Ломоносов у своїх віршах, але одного не торкався — себе, своїх переживань. Споконвічного і неодмінного героя ліричної поезії всіх часів — самого автора — у віршах Ломоносова немає. Лише одного разу (тільки один раз!) він написав вірші, які дають нам право якоюсь мірою судити про його душевний стан. Цей вірш було написано по дорозі в Царське Село в тісному і скрипучому ридвані, запряженому четвернею не дуже ситих коней. Ось він:

Однак ми не знали б, що цей вірш-ідилія має відношення до настрою поета, коли б він не назвав його довгою, але виразною назвою: «Вірші, написані по дорозі в Петергоф, куди автор в 1761 році їхав просити про підписання привілею для Академії, бувши багато разів раніше за тим же». А тепер, знаючи заголовок вірша, хай читач ще раз перечитає його. Ось як багато можна сказати в десяти рядках про коника-стрибунця!

Третє положення Ломоносова про правила віршування на перший погляд було схоже на переказ старої життєвої істини: «…потрібно дивитись, кого в чому краще наслідувати». Ця теза тоді вважалась не такою вже незаперечною. Молода російська поезія тільки-но зароджувалась. І Ломоносов хотів, щоб вона стала на свої ноги. Бо кого тільки не наслідували поети-невдахи, яких і в ті часи (маловрожайні за нинішньою міркою) аж ніяк не бракувало!