Юрій Фіалков - Михайло Васильович Ломоносов

Вірші Ломоносова говорять нам про характер їх автора, певно, більше, ніж документи і свідчення сучасників. Якщо епітети — то нескінченний потік, якщо похвала — то запальна, осуд — беззастережний і безкомпромісний, поривання — нестримне, скорбота — безутішна. Вони красномовно змальовують нам їх автора з його безпосередньою, глибоко емоційною натурою. Однак це була безпосередність великого вченого і великого художника, та безпосередність, що без неї з будь-якою обдарованістю не можна зробити нічого видатного ні в науці, ні в мистецтві.

Поет, художник, астроном, філософ, історик, геолог, географ. Та коли мова заходить про Ломоносова, першою завжди називають його головну професію, його найбільшу любов, основну справу його життя — хімію.

Астроном! Так, астроном. Але видатні астрономи були і до Ломоносова. Галілей, Коперник, Кеплер… І Ломоносов, який відкрив існування атмосфери на Венері, був видатним ученим серед ряду інших представників цієї науки.

Художник! Так, і дуже хороший. Але мозаїку, хай не таку майстерну, не таку гарну створювали і до Ломоносова. І не мозаїка зробила Ломоносова великим.

Ломоносова зробила Ломоносовим хімія. Тому що історія цієї науки починається золотою сторінкою, ім’я якій Ломоносов.

Тепер внесок Ломоносова в хімію може здатися дуже простим і очевидним. Закон збереження матерії? А чи багато геніальності треба було, щоб «видумати» цей закон) Подумаєш, дивина — скільки де речовини зменшиться, стільки в іншому місці збільшиться. Хіба це й так не ясно? Або атомно-молекулярне вчення. Кожний знає, що коли речовину подрібнювати безупинно довгий час, то кінець кінцем досягнемо тієї ультрамікроскопічної межі, за якою вже починаються молекули.

Тут доведеться пригадати того горезвісного гімназиста, який, не без інтересу подивившись постановку «Гамлета», вигукнув: «І тільки!! А ще говорять — «Гамлет», «Гамлет». Я б і сам написав не гірше, якби це мені тільки спало на думку!».

Щоб не уподібнюватись цьому не дуже мудрому гімназисту, спробуємо спуститися з тієї двохсотрічної висоти, яка відділяє нас від часів Ломоносова, і подивитися на хімію першої половини XVIII століття. І тут ми побачимо…

А втім, навряд чи що-небудь побачимо. Адже нічого чи майже нічого з того, що відповідає нашому сьогоднішньому уявленню про хімію, там не було.

Це був дуже складний період в історії науки про пізнання речовини. Мабуть, найскладніший за все її двохтисячне існування. Алхімія «упокоїлась» за кілька десятиліть до того, як Ломоносов почав свої дослідження. А наука хімія ще не народилась.

Алхімія вмирала довго, болісно і неправедно. Історія загибелі цієї науки — яскравий і, на жаль, не єдиний приклад того, як користолюбство нищило знання.

О, хто захоче кинути камінь в алхімію, знайде не один привід для цього!

Так. Були шахраї, які обдурювали легковірних і жадібних правителів. Скільки історій можна розповісти про пройдисвітів, які так чи інакше втиралися в довір’я до королів і герцогів! Різного гатунку були ці володарі — I сильніші, і слабші, і розумніші, і дурніші, але всі однаково жадібні до «п’ятаків, куплених за гріш». Ох, І витрушували алхіміки у них капшуки! І інколи так грунтовно, що на другий день після того, як «видатний Учений, Маг і Великий Алхіміст Аль Роз» (а насправді, збіглий рейтер Ганс Кріт із сусіднього герцогства) втікав з багатою здобиччю на доброму скакуні, обдурений володар повинен був позичати на вечерю у першого міністра. Але зате і королі проявляли неабияку винахідливість, коли їм удавалось піймати втікача чи заздалегідь викрити його нечисті наміри. Якщо алхіміка тільки спалювали на великій купі сухого хмизу, він міг вважати себе щасливим. Тому що досвідчені в цих справах правителі дрова підбирали сирі, а «об’єкт» перед спаленням «обробляли» з таким вмінням і ретельністю, що на долю вогню залишалось, власне кажучи, не дуже багато.

Були і бродячі лікарі, які бралися варити зілля, що нібито виліковує всі хвороби — від мозолів до чорної віспи. Але часто це зілля викликало у «пацієнта» таке гидливе відчуття, що він ще довго при згадці про нього відпльовувався і кривився від огиди. А втім, плювали і кривилися й ті, кому вдавалось (завдяки, звичайно, своєму міцному здоров’ю) вижити після алхімічного «лікування».

По правді кажучи, винахідники алхімічної панацеї вмирали, як правило, також не від старості. Бо, отямившись після лікування, знатна особа на ще не зміцнілих ногах шкандибала до підвалу свого замку, щоб особисто взяти участь у підтяганні алхіміка на дибу.