Юрій Фіалков: Михайло Васильович Ломоносов

У 1739 році російські війська заволоділи турецькою фортецею Хотин. Звістка про цю перемогу викликала переполох в європейських столицях, де встигла встановитися думка, що російська армія після смерті Петра захиріла і ледве справляється з придушенням внутрішніх бунтів, а щодо регулярних іноземних військ, то змагатися з ними їй не під силу. (По правді кажучи, від часів славних перемог військ Петрових пройшло немало літ, і ще далеко було до того часу, коли прогримить на весь світ ім’я Суворова. Але російський солдат залишався російським солдатом, а це багато що значило).

І тут перемога під Хотином! Взято фортецю, яку обороняли мало не сто тисяч солдат. Захоплено силу-силенну полонених і багаті трофеї: сотні гармат, «безліч бомб, гранат, картечі, пороху і свинцю».

Коли у Фрейберзі стало відомо про «славну російську вікторію», до Ломоносова почалося паломництво. Цілий день російського студента поздоровляли городяни, а ввечері Ломоносова викликав до себе сам професор Генкель і своїм добре поставленим голосом сказав йому кілька ласкавих слів. Однак гер професор не забув у мед поздоровлень влити звичну порцію дьогтю. На цей раз це був докір Ломоносову за те, що він не носив парика. («Пфуй, Міхель, навіть в такий день…»).

Товариші по навчанню даремно чекали Ломоносова ввечері, приготувавшись за славнозвісним студентським звичаєм відзначити таку радісну подію. Ломоносов сидів дома і при слабкому світлі поганенької свічки писав.

На цей раз це був не трактат про солеваріння, не хімічний твір і не фізичний мемуар. Студент Ломоносов, посланий у Німеччину для вдосконалення в гірничій справі і хімії, писав вірші:

Ода, яка прославляла перемогу російської зброї, була написана за одну ніч. Наступного дня всі 280 рядків були переписані начисто і надіслані до Петербурга…

Через століття Бєлінський почне історію нової російської літератури з ломоносовської «Оди на здобуття Хотина».

Ломоносов — перший поет молодої російської літератури. Не Тредіаковський, не Сумароков, які жили і творили в один час з Ломоносовим, не урочистий і велерічивий Антіох Кантемір — «зачинатель російського класицизму», а саме Ломоносов. Чому він! Хіба не писали вірші до нього!

Писали. Ось, наприклад, рядки, створені в стінах одного з найвидатніших навчальних закладів того часу — Слов’яно-греко-латинської Академії — приблизно в ті роки гколи була написана «Ода на здобуття Хотина».

Це строфа з дуже пишномовної і дуже сумної драми «Стефантокос», написаної викладачами Академії. Ні, не старі звороти, на зразок «врази» і «познавше», вражають слух. «Слово о полку Ігоревім» написане такою мовою, що ми насолоджуємося віршами цієї геніальної поеми, хоч і не повністю розуміємо старослов’янські вирази. Неприємна (щоб не сказати антихудожня) тут сама манера віршування. Ці вірші грубі, некрасиві, незграбні. Тим часом така слонова незграбність, така громіздкість вважалась тоді єдино прийнятним стилем для такої «благородної» справи, як поезія.

Треба було бути Ломоносовим, щоб так одразу, рішуче покінчити з цими антихудожніми традиціями. Ось чому списки ломоносовської «Оди» десятками гуляли по Петербургу, і грамотний люд читав їх запоєм, чи не вперше пізнаючи блаженне і солодке почуття ширяння в пружному ефірному вірші:

Новатором бути важко завжди. Але Ломоносову-поету було важко вдвічі. Можна думати про вдосконалення віршової форми, маючи перед собою зразки попередньої поезії (поезії!), можна прагнути до пошуків нових засобів вираження в поезії (поезії!), можна мати намір удосконалити поетичні (поетичні!) канони своїх попередників. Але, прагнучи до пошуків нових зображувальних засобів, треба мати перед собою зразки старих; беручись за удосконалення канонів, треба знати, принаймні, що ці канони є.

А які зразки поезії бачив Ломоносов! Ще дев’ятнадцятирічним юнаком він був знайомий хіба що з віршами «Римованого псалтиря» Сімеона Полоцького.