Юрій Фіалков: Михайло Васильович Ломоносов

Попередником Ломоносова на кафедрі хімії був курляндський німець М. Бюргер. Єдиним свідченням діяльності пана Бюргера залишились два прохання про видачу йому платні наперед, бо, як повідомляє архівний документ, «пан Академік-Професор», що прибув у березні 1726 року, вже в травні цього ж року «…загинув злою смертю, випавши на повному ходу з карети». В документі можна знайти і пояснення: виявляється, «пан Академік-Професор» повертався від президента Академії Л. Блюментроста, а вивалився тому, що «зело пьян был, а во хмелю буен…»

Премудра імператриця Елизавета Петрівна, взявши русофільський курс, зробила президентом Академії співвітчизника — «її імператорської величності дійсного камергера і ордена св. Анни кавалера його світлість графа Кирила Григоровича Розумовського». Дарма, що дійсному камергеру і кавалеру було тоді сімнадцять років, з яких читати і писати, та й то з великими труднощами, він умів лише три роки. Зате його світлість був ставний і вельми вродливий…

Але хто б не стояв на чолі Академії — бундючний неук гер Блюментрост чи простий і безпосередній, але такий самий неук граф Розумовський, — погоду робили в ній іноземці, які міцно засіли в цьому доходному і спокійному місці ще за часів імператриці Анни Іоанівни.

…Повернувшись у Петербург 8 червня 1741 року після п’ятирічного перебування за кордоном, Ломоносов того самого дня — прямо з корабельної пристані — прибув у Академію наук. Він хотів негайно почати роботу. Ледве влаштувавшись у двох «комірчинах» непоказного будинку на Васильєвському острові, Ломоносов приступає до складання «Каталогів каменів і окам’янілостей Мінерального кабінету Кунсткамери Академії наук». Початок цієї колекції поклав ще Петро І, але жоден з «панів Академіків-Професорів», наділених пишними титулами, не зміг виконати таку, власне кажучи, елементарну роботу.

Що зробив Ломоносов за шість місяців того самого року! Вивчав природничу історію. Написав оду на день народження імператора Івана Антоновича. Сконструював сонячну піч. Написав дисертацію про «запалювальні інструменти». Закінчив дисертацію «Фізико-хімічні роздуми про відповідність срібла і ртуті». Написав оду «Перші трофеї» на честь перемоги російських військ у битві під Вільманстранде. Переклав деякі наукові праці з німецької мови на російську. Написав одну з найдосконаліших своїх праць — «Елементи математичної хімії».

Ломоносов хотів одного — працювати. Дарма, що немає лабораторії. Дарма, що немає помічників. Дарма, що академічні чиновники нахабні і недбайливі. Дарма, що в Академії сидять хабарники. Але все-таки працювати можна!

Виявилось, що не можна. Старезні чинуші, які і в молоді роки не відзначались розумом, не могли витримати конкуренції з талановитим і працелюбним Ломоносовим. Назрівав конфлікт.

Все почалось з одних академічних зборів — «конференції», як вони тоді називались. Ломоносов, знехтувавши правилами тодішнього манірного «політесу», висловив «панам Академікам» все, що про них думав. А думав він про них погано. На наступній конференції Ломоносов говорив ще рішучіше, ще пряміше. I, ніде правди діти, не завжди старався пом’якшити свої вислови.

Зчинився скандал. «Учені мужі» звернулися з чолобитною, яка аж напухла від їх академічних сліз, не куди-небудь, а в Правительствуючий Сенат.

Сенат розсудив швидко і — несправедливо. У спеціальному рішенні було зазначено: «…ему же, Ломоносову, обьявить с подпискою, что ежели он впредь в таковых предерзостях явится, то поступлено будет с ним по указам неотменно».

Однак не такий був Ломоносов, щоб послухатися хоч би й Правительствуючого Сенату. «В таковых предерзостях являться» він продовжував і далі.

В Академії настали неспокійні дні. Нудні, тягучі академічні конференції змінились засіданнями, сповненими крику і злісних вихваток. Проте на ці засідання, де «пани Академіки-Професори» ганили його у пишномовних висловах, Ломоносов не ходив. Він працював. Працював стільки, скільки міг.

Нічим не гребували академічні чиновники, намагаючись закрити Ломоносову шлях у велику науку. Ось тут їхня кмітливість і винахідливість розквітала пишним цвітом.

По-перше, чіпляючись до різних дрібниць, можна затримувати платню, а потім, не кваплячись, зі смаком, розглядати прохання Ломоносова про виплату грошей «для сплати боргів і на прожиття». Зрідка можна навіть задовольняти ці прохання, видаючи по п’ять, а в дні великих свят — і по десять карбованців. Але можна і ухвалити постанову, згідно з якою у Ломоносова одним махом відібрати 715 крб. за академіка Гмеліна, що виїхав у Німеччину за поручництвом Ломоносова та й не повернувся.