Юрій Фіалков - Михайло Васильович Ломоносов

Ось чому можна було б не спинятися спеціально на тому, як ставилася церква до Ломоносова. Це ясно і так, але є деталі, не згадати про які аж ніяк не можна.

Неповага до церкви тоді, в середині XVIII століття, вважалася непрощенним гріхом, критика церкви — тяжким злочином. Ну, а глузування над церквою — для цього вже й назви не вигадаєш. Та й хто міг дозволити собі насміхатися з духовенства — найтемнішої і найзлобливішої з тих сил, які стояли тоді над Росією? Ніхто. Крім гхіба, Ломоносова. Тому що всі існуючі мірки для цієї людини були замалі.

У 1757 році спочатку в Петербурзі, а потім по всій Росії почали поширюватись вірші «Гімн бороді». На перший погляд, у «Гімні» не було ніякої крамоли. Але гуважний читачу, вчитайся хоч би в такі рядки:

Не треба бути досвідченим спеціалістом по старовинних рукописах, щоб зрозуміти зміст цих рядків. Так, можуть бути інші планети— «нашому подібні світи». І, звичайно, там духовенство клянеться «бородою», що наша планета. Земля, не може бути заселена людьми. Ну, а хто наважиться думати інакше — з тим чинять зовсім по-земному: спалюють у «струбі».

Сучасникам ці рядки були більш ніж зрозумілими. Хоча Джордано Бруно за думки про «множинність населених світів» спалили майже півтора століття тому, але в Росії не так давно деяким сміливцям, які наслідували італійського мислителя, довелося жорстоко поплатитись. І саме головою…

Запідозрити Ломоносова в авторстві віршів «Гімн бороді» було неважко. Напрямок мислення непокірного академіка був добре відомий церкві, крім того, в кожній строфі цкі сатири виразно відчувався чіткий ломоносівський стиль.

Ломоносова викликали в Синод. Святі отці готувалися до допиту серйозно і старанно. Було складено довгий ряд запитань, які повинні були заплутати пана професора і змусити його признатися в авторстві. Легко уявити собі остовпіння їх святостей, коли Ломоносов після першого запитання весело і легко зізнався в авторстві сатири «Гімн бороді». Князі церкви розгублено відпустили Ломоносова і кинулись писати скаргу.

Поспішно було скомпоновано: «Найяснішій, державній, великій государині імператриці і самодержиці всеросійській вірнопіддана доповідь Синоду», підписана «Її імператорської величності найнижчими рабами і богомольцями: покірним Сільвестром, архієпіскопом санкт-петербурзьким; покірним Дмитрієм, епіскопом рязанським; покірним Амвросієм, епіскопом переяславським і покірним Варлаамом, архімандритом донським». У доповіді чотирьох «покірних» старців дев’ять раз згадувалося слово «пасквіль», багато разів — слово «наклеп», а один раз святі отці загнули такий хитромудрий вислів, як «вельми паскудна і совісті і честі християнській противна лайка генерально на всіх персон». На закінчення преосвященства просять списки «Гімна» «через ката під шибеницею спалити», а «вищезгаданого Ломоносова для належного умовляння і виправлення в Синод відіслати».

Ломоносову вдруге довелося стати перед святим Синодом. Про що там йшлося — невідомо. Але догадатись неважко. Можна уявити собі, як жалкували святі отці, що минули дні правління «мудрого» Бірона і що «предмети», які з таким успіхом застосовували всього десять років тому для «умовляння і виправлення», тепер у хід не пустиш.

Повернувшись з Синоду, Ломоносов довго сміявся і зразу ж написав вірш, який починався рядками:

Мабуть, не було в Росії XVIII століття людини більш самостійної духовно, більш незалежної від двору, від церкви, від передсудів, як Ломоносов. Хіба що Радіщев… Що ж, ці два імені гідні стояти поряд в історії російської культури.

Своєю незалежністю Ломоносов нажив собі багато ворогів. Звичайно, не можна не пожалкувати, згадавши ту воістину нестерпну обстановку, в якій жив і працював один з найвидатніших учених в історії світової науки. Але, з другого боку, якби пішов Ломоносов на поводу у двора, у вельмож, подружився б з ними — був би віршувальник Ломоносов, чиновник Ломоносов, мозаїчник Ломоносов, був би ще один «пан Академік-Професор», але того Ломоносова, якого шанує все передове людство, не було б.

«Він всюди був однаковий: вдома, де всі перед ним тремтіли; в палаці, де він м’яв вуха пажам; в Академії, де не сміли при ньому пискнути… Народжений у «низькому сословії», він не думав піднести себе нахабністю і панібратством з людьми вищого стану. Але зате він умів за себе постояти і не дорожив заступництвом своїх меценатів, коли справа йшла про його честь чи про торжество його улюблених ідей». Так сказав про Ломоносова через шістдесят років Пушкін. Сказав так, як тільки він один міг сказати.