Юрій Фіалков: Оповідання з хімії

Думка написати цю книгу в мене виникла після бесіди з школярами в республіканському таборі юних техніків у сосновому борі мальовничого київського передмістя Святошино.

По закінченні бесіди мене оточила група хлопчиків, і між нами зав’язалась та невимушена розмова, заради якої я так люблю зустрічатися з школярами. Мова зайшла про те, як народжуються проблеми, розв’язанням яких займаються в своїх лабораторіях хіміки.

— Не видумують же їх ось так, — сказав один з моїх юних співбесідників, приставивши пальця до лоба і явно передражнюючи одного з комедійних персонажів фільму «Весна», який твердив, що варто лише вченому задуматись «ось так» — і відкриття готове.

Я сказав моїм юним друзям, що в роботі вченого буває набагато більше буднів, ніж свят. Зате ці будні заповнені захоплюючою працею. Романтика відкрить захоплює не тільки обвітреного і засмаглого капітана, не тільки бувалого геолога й безстрашного мандрівника. Повсякденна праця хіміка, хоч вона й виявляється більше в безперервних і одноманітних аналізах, теж сповнена романтики — романтики зустрічі з невідомим, з тим, що ти взнав перший.

Кожне відкриття в хімії — це цікава історія, сповнена великого драматизму — радості й гіркоти, знахідок і втрат, розчарувань і тріумфу.

Пам’ятна розмова в республіканському таборі юних техніків примусила мене в нарисах, пропонованих увазі читача, наголосити на одному моменті. Група моїх співрозмовників, очевидно тих, хто вирішив присвятити себе хімії, схвильовано допитувалась, чи не трапиться така прикрість, що їм після закінчення школи й інституту вже нічого буде робити, бо, судячи з темпів розвитку цієї науки, всі великі відкриття вже будуть зроблені. Таке запитання здалося мені спочатку смішним, та пізніше я пригадав, як мене самого приблизно в такому ж віці мучили подібні сумніви. Тому я й вирішив докладно спинитись на проблемах, ще не розв’язаних сучасною хімічною наукою і над якими працюватимуть ще, коли сьогоднішні школярі вступлять в армію науковців.

Ці нариси не претендують на повний виклад сучасного стану хімії. Для цього потрібна була б не одна, а, може, десять таких книжок. Та деякі актуальні проблеми знайшли тут своє відображення.

Книга може бути корисною для позакласного читання з хімії, а також для вчителів та студентів.

Коли я вперше прочитав замітку Бейкера, яка загубилася серед інших статей товстелезної книги «Журналу англійського хімічного товариства» за 1922 рік, вона дуже вразила мене своєю незвичайністю. Та я й не думав тоді, що бажання глибше розібратись у суті описаних там явищ приведе мене до таких далеких один від одного і таких не схожих між собою фактів. І ось тепер цих фактів так багато, що я не знаю, з чого почати…

Найкраще, очевидно, буде почати з того, що відбувалось у великому будинку на берлінській вулиці Дінгельштрассе в жаркі серпневі дні 1933 року.

В імперському митному суді був великий день. Слухалася справа про американську платину. На лаві підсудних сиділи вісім власників найбільших берлінських ювелірних магазинів.

На комерційні операції панів ювелірів поліцейське управління завжди дивилося крізь пальці. Коли ж анонімні доноси вже стали надто настирливими, довелося зробити обшук. І в усіх магазинах були виявлені великі запаси платини. На допиті ювеліри давали плутані відповіді, а за митними книгами такої кількості металу з-за кордону не було завезено. Почався судовий процес, в результаті якого на найбільших ювелірних магазинах Берліна вже три місяці сумно висіли замки.

Пани ювеліри твердили, що платина — німецького походження і сплавлена з різних платинових виробів. Поліцейське управління настоювало на своєму: платина завезена потай з Південної Америки і відлита в невеличкі злитки майже стопроцентного металу.

Нескінченні дебати сторін встигли досить-таки набриднути публіці, а тому, коли голова суду надав слово вченому-експерту, професору Ноддаку, рівномірний гул в залі нітрохи не зменшився.

Серед людей, які розкриють суть справи, публіка називала імена судді, прокурора, адвокатів. Ніхто й подумати не міг, що вирішальну роль тут відіграє висновок скромного експерта Вальтера Ноддака.

Не часто в урочисто-казенному залі імперського суду вимовляли фізичні й хімічні терміни. Голова суду морщив лоба, слухаючи професора і намагаючись пригадати мізерні відомості з хімії, здобуті ним у правовому училищі.