Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

— Якщо є вхід, — промурмотів він похмуро, — то має бути й вихід.

— Не конче, — пролунав чийсь голос.

Живчик здригнувся. Хто це сказав? І тільки коли створіння рушило до нього, а світло окреслило його прозоре тіло та клинцювату голову, Живчик зрозумів, наскільки близько воно було.

Високе та кутасте, воно скидалося на велетенську скляну комаху. Такого дива у своєму житті Живчик ще не бачив. Він нічого не знав про підземні рої веретенників та незграбних молочинок, яких ті пасли.

Комаха рвучко подалася вперед, її клешні схопили Живчика за комір. Хлопець закричав, уздрівши прямо перед собою колихку голову, ворушкі вусики та величезні мозаїчні очі, які у тьмяному світлі виблискували зелено-оранжевим світлом.

— Агов, у мене тут ще один, — гукнула комаха. Звідкись долетів тупіт, і до веретенника приєдналося ще троє.

— Не знаю, що там у неї нагорі коїться, — сказав один.

— Я це називаю несусвітнім гармидером, — заявив другий.

— Вона завжди перша починала скаржитися, коли закінчувався мед, — додала третя. — Здається, нам уже час побалакати з нею.

— Дарма це все! — сказала перша. — Якщо я вже казала їй раз, якщо я вже казала їй тисячу разів...

— Не тварина — овоч! — закричали вони в один голос і аж затремтіли від роздратування.

Комаха, що тримала Живчика, вирячилась на нього, наблизивши писок упритул.

— Воно не схоже на нашу звірину! — зауважила вона. — Воно із шерстю.

Потім, без жодних попереджень, комаха нахилилася вбік і добряче угризнула Живчика за руку.

— Ай-яй-яй! — заволав Живчик.

— Ой-ой! — зойкнув веретенник. — Та й кислюче ж!..

— Навіщо ти це робиш? — заволав Живчик.

— А воно вміє розмовляти! — здивувався інший веретенник. — Найкраще запхати його в піч на сміття, поки воно не завдало нам ніякого клопоту.

Живчикові аж дух зайняло. Піч на сміття? Він запручався, вислизнув із чіпких клешнів веретенника і пустився бігти густо переплетеними, вивищеними над поверхнею доріжками. Негайно ж почулося стривожене гудіння, і чотири розлючені комахи помчали навздогін.

Живчик біг, і підземний ландшафт мінявся просто на очах. Одне за одним проминав він поля, що їх обробляли якісь садові комахи. Трохи далі починалася земля, поплямлена чимось рожевим, що вже починало розпускатись. Ще далі зарясніли блискучі рожеві гриби, схожі на дірчасті гіллясті роги.

— Ну от і все, тепер ти наш! — закричав хтось.

Живчик різко спинився. Перед ним стояло двійко веретенників. Він обернувся. Ще двоє наближалося ззаду. Робити було нічого. Живчик скочив із доріжки і побіг полем навпростець, пробоєм торуючи шлях крізь рожеві гриби.

— Він на грибних грядках! — зарипіли комахи. — Треба його зупинити!

Живчикові аж душа втекла у п’яти, коли він зрозумів, що не один серед цих рожевих поганок. Поле кишіло прозорими, як комахи, величезними незграбними тваринами, і всі вони завзято трощили рожеві гриби.

Живчик примітив, як їжа всередині їхніх тіл рухається через стравохід у шлунок, а вже звідти — через хвіст до величезного міхура, наповненого рожевою рідиною. Одна з тварин підвела голову і товсто заревла. Інші підхопили. Невдовзі повітря стугоніло від їхнього реву.

— Держи паразита! — горлали садові комахи. Молочинки повагом почвалали навперейми.

Живчик кинувся в один бік, потім — у другий, ухиляючись від молочинок, які навмання чапали до нього. Раз по раз ковзаючись на понівечених грибах, він дістався краю поля саме вчасно. Навіть видираючись насипом угору, він відчув гарячий подих одної з молочинок, яка вкусила його за кісточку.

Живчик тривожно озирнувся. Ліворуч та праворуч від нього бігли доріжки, та обидві були відтяті. Позад нього сапала молочинка — ось-ось добереться до хлопця. Попереду — скісний спад яруги губиться у пітьмі.

— А тепер що? — мовив засапано Живчик. Вибору не було. Єдине, що йому лишалося, — з’їхати вниз по схилу. Він розвернувся і прожогом кинувся в непроникну пітьму.

— Зараз він біжить до медового жбана! — заверещали веретенники. — Переймайте його. Ну ж бо!

Та величезні молочинки, обережно волочачи за собою масивні міхурі з медом, рухалися надто повільно. Дуже швидко лишивши їх далеко позаду, Живчик побіг схилом униз. «Якщо я тільки зможу…» — подумав він. Аж раптом перед ним розступилася земля. Живчик розпачливо заволав. Він біг надто прудко, аби встигнути зупинитись.