Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

І вже тільки коли нагодився якийсь запізнілий гоблін, бубонячи собі під носа щось про час, Живчик підвів голову. Вигляд у гобліна був стурбований. Він зсипав у отвір жовте м’ясисте цівувате коріння, а руки його аж ходором ходили.

— Нарешті, — зітхнув він. — А зараз — пошукаю чогось попоїсти.

Попоїсти. Попоїсти! Це чудове слово луною озвалося Живчикові в голові. Він підскочив і подався слідом за гобліном.

Два повороти праворуч, потім ліворуч по розтоці — і Живчик опинився у просторому, схожому на печеру приміщенні. Воно було кругле, високе, блискучі стіни сходилися вгорі банею, а товсті колони формою нагадували оплилі свічки. Повітря було просякнуте знайомим солодкаво-млосним духом і обліплювало шкіру.

У печері хоч і кишіло бражними гоблінами, але було доволі тихо. Бражники стояли із задертими догори головами, широко роззявленими ротами та виряченими баньками, скерованими в самісінький центр високого склепіння. Живчик і собі поглянув туди і побачив, як зверху вниз поволі висувається широка рура. З її кінця вихоплювалися хмарини рожевого диму, роблячи й так затхле повітря ще задушливішим.

Рура спинилася, не дійшовши кількох вершків до лотка. Гобліни всі як один затамували подих. Щось клацнуло, булькнуло, востаннє бухнула пара, і з отвору в рурі в лотоки ринув струмінь густого рожевого меду.

Уздрівши мед, гобліни просто очманіли. Здійнявся вереск, замиготіли кулаки. Ті, що юрмилися позаду, рвалися наперед, а ті, що стояли спереду, билися між собою. Вони дряпалися, штовхалися, шаленіючи від люті, шматували один на одному одяг, намагаючись раніше за інших добратися до струменя рожевого меду.

Живчик почав відступати назад, чимдалі від збожеволілих бражників. Відчувши спиною стіну, він подався до виходу з печери. Дійшовши до сходів, побрався ними вгору. Піднявшись до середини маршу, хлопець сів на сходинку і спостерігав за гоблінами.

Рожевий мед переливався через край і вихлюпувався на підлогу скрізь, де тільки спалахувала сутичка за право запопасти якнайбільше цієї липучої суміші. Одні сьорбали, склавши руки у пригорщі. Інші лізли просто головою в лотоки й жадібно напихали медом свої пельки. А один бражник стрибнув у лотоки і вивернувся, роззявивши рота просто під рурою. По його забризканій мармизі розплився вираз невимовної насолоди.

Живчика аж пересмикнуло від огиди.

Раптом щось голосно клацнуло, і мед у рурі скінчився. Час годівлі вийшов. Приміщення наповнилося гулом розчарування, а кілька гоблінів подерлися в лотоки — вилизати їх дочиста. Решта подалися геть — заспокоєні, утихомирені. Безум скінчився, щойно минуло відчуття голоду.

Приміщення вже геть спорожніло, коли Живчик підвівся зі сходів. Він завмер. Звідкись долинав інший звук. «Гуп-човг!» — неслося звідкись. «Шурх, клац!» Потім знову: «Гуп-човг, шурх, клац!»

Чуючи, як калатає його серце, Живчик обернувся на звук і вп’яв очі у темряву над собою. Пальці нервово термосили амулети.

«Гуп-човг, шурх, клац!»

Від страху Живчик ледь дихав. Щось наближалося. Щось таке, чий звук йому зовсім не подобався. «Гуп-човг, шурх, клац, грюк!»

І тут, геть затуливши собою вихід, у дверях з’явилася найбільша, найгладкіша, найпотворніша з усіх істот, яких Живчикові будь-коли доводилося бачити! Вона крутила сюди-туди головою, уважно вивчаючи приміщення під собою. Над обвислими щоками були посаджені очі-намистинки, із шиї спадали згортки жиру.

— І вродиться ж отаке непосидюще! — бурмотіла вона. Голос її нагадував булькання багнюки: «Буль, буль, буль, буль, буль». — Ну нічого, нічого, — стиха додала вона, — все одно мої хлопчики будуть гідні своєї Пані-матки.

Вона якось дивно схлипнула і… згортка за згорткою упхалась у прохід. Живчик як ошпарений схопився на ноги, злетів униз по сходах і сховався в єдиному місці, де можна було знайти прихисток — під лотоками. Шум не вщухав — гуп-човг, шурх, клац, гух! Бух! Живчик лячно визирнув із-під свого сховку.

Як на свої величезні розміри, рухалася Пані-матка прудко. Ось вона ближче, ближче, вже зовсім близько. Від страху Живчика тіпало, мов у пропасниці. «Вона запевне помітила мене!» — стогнав він і чимдалі забивався в сутінь.

Брязнуло об підлогу відро, у воді захлюпала швабра, і Паніматка заходилася прибирати той гармидер, який залишили по собі її «хлопчики». Вона мила лотоки, мила побіля них і, прибираючи, грубезним голосом щось бурмотіла. Насамкінець, ухопивши відро із брудною водою, вона хлюпнула під лотоки.