Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

З несподіванки Живчик заверещав. Вода виявилася крижаною.

— Що то було?! — закричала Пані-матка і заходилася шарувати під лотоками своєю шваброю! Раз по раз Живчик примудрявся ухилятися від швабри. Та ось йому не поталанило. Швабра кресонула по грудях, виштовхнувши хлопця з-під лотоків на видноту. За мить Пані-матка вже височіла над ним.

— Тьху! — вигукнула вона. — Яка бридота… потвора… зараза… Ах ти ж паразитисько! Розносити гидоту по моєму пречудовому гніздечку?..

Вона вхопила Живчика за вухо, підняла над землею і жбурнула у відро. Потім зверху приклала шваброю, згребла це все в оберемок і посунула туди, звідки прийшла — сходами нагору.

Живчик лежав ні живий ні мертвий. Боліли груди, пекло вухо, ще й відро хилиталося туди-сюди. Він чув, як Пані-матка знов пропихається в одні двері, потім — у другі. Солодкавий, млосний запах погустішав. Несподівано відро перестало вертітися. Зачекавши хвильку, Живчик відсунув набік швабру і визирнув із-за краю.

Відро було почеплене високо вгорі на якийсь гак у неосяжній, сповненій пари кухні. Живчикові перехопило подих. Дорогу вниз відтято.

Він бачив, як Пані-матка переваги-ваги пішла в той бік кухні, де на плиті булькотіли два великі казани. Схопивши дерев’яну лопатку, вона занурила її в киплячу масу рожевого меду.

— Колоти, колоти, колоти, — наспівувала вона, — колоти і не бійся стомитись.

Потім вона вмочила у казан свій куций товстий палець і з виглядом глибокої задуми облизала його. Її лице розпливлось у щасливій усмішці.

— Пречудово, — сказала вона… — хоча, мабуть, не завадило б іще трішки.

Вона відклала лопатку, і її огрядне тіло, колихаючись, посунуло до притемненої заглибини у задній стіні кухні. Живчик догледів там студню, що визирала з-поза кухонних шаф і стола. Пані-матка вхопила дерев’яну корбу і ну її крутити! Коли раптом з’явився кінець мотузки, вона спантеличилась.

— Куди ж поділося це бісове відро? — буркнула вона. І раптом щось собі пригадала.

— У-у-ух! — ухнула вона здивовано за мить, знімаючи з гака відро і зазираючи досередини. — Та я ж забула викинути сміття!

Поки Пані-матка важко човгала назад до риштака, Живчик сидів у відрі й зацьковано роззирався. «Викинути сміття» — що б це мало означати? Аж ось він одчув, як над ним дзвенить струмінь холодної води — такої крижаної, аж від неї перехоплювало подих. Потім хлопця закрутило по колу — то Пані-матка споліскувала відро.

— У-у-у, о-о-о, а-а-а-а! — репетував Живчик, якому аж світ крутився в очах. А ще за мить матінка перевернула відро догори дном, і весь його вміст — і Живчик, і геть чисто все, що в ньому було, — вихлюпнулося у каналізаційний отвір.

— А-а-а! — репетував хлопець, весь час крутячись, метляючись і прямуючи до дна довжелезного каналу, аж поки — плюх! — гепнув на якусь м’яку, теплу і вологувату купу.

Сівши, Живчик розглянувся. Довгий зливний канал із пругкими стінками, кудою він щойно летів, був тільки одним із багатьох риштаків. Усі вони м’яко погойдувалися туди-сюди, підсвічені восково-жовтим склепінням, що ясніло високо над Живчиковою головою. Йому зроду не видертися на таку висоту. Як же бути йому тепер?

«Найперше треба підкріпитись», — подумав хлопець, побачивши праворуч від себе, на купі всякої гнилі, незайманий плід заболоні. Він підняв його і тер його хутром накидки, аж поки червона шкірка заблищала. Хлопець жадібно уп’явся в неї зубами. По підборіддю потік червоний сік.

Живчикове обличчя розпливлось у блаженній усмішці.

— Шмакота! — проплямкав він.

Живчик догриз заболонь і шпурнув кісточку геть. Біль, що жерцем їв шлунок, минув. Хлопець зіп’явся на ноги, витер долоні об куртку і розглянувся довкола. Він стояв посеред величезної купи компосту в підземній печері — не меншій, ніж колонія нагорі.

Зціпивши зуби і якомога тамуючи подих, Живчик подався до краю звалища гнилої рослинності й видерся на сяку-таку подобу берега, що охоплював його кругом. Він кинув погляд на стелю, навислу високо над ним.