Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

А далі? Живчик замислився. До підлоги було задалеко, щоб стрибати без ризику, а Пані-матка вже сунула від колодязя з новим відром меду. Живчик поспішив сховатися за казан і принишк, сподіваючись, що вона його не помітить.

Крізь калатання власного серця, яке, здавалось, ось-ось розірветься на шматки, Живчик чув, як Пані-матка бурмоче, помішує та куштує кипучий мед.

— Гм-м-м! — пробурмотіла вона і гучно цмокнула губами. — Якийсь дивний присмак. Немовби кислий… — вона знову сьорбнула і гикнула. — О, ні, все гаразд.

Вона важко відійшла і підхопила зі столу пару прихваток. Живчик розпачливо роззирнувся. Мед уже був готовий. Ось-ось його почнуть заливати у харчову руру. «Тепер вона мене запевне побачить!» — подумав хлопець.

Та Живчикові пощастило. Поки Пані-матка обмотувала шматиною перший оповитий парою казан і знімала його з печі, Живчик заховався за другий. А коли вона, з гуркотом поставивши перший казан на місце, йшла спорожняти другий, він метнувся за перший казан. Пані-матка, заклопотана лише тим, щоб учасно нагодувати медом своїх хлоп’ят, більше нічого не помічала.

Живчик залишався у сховку, поки Пані-матка силкувалася вивернути другий казан у харчову руру. Він чув, як після тривалого бурчання та сопіння клацнула засувка. Визирнув, щоб подивитись.

Пані-матка рухала вгору-вниз якимось важелем. У такт її рухам довга, повна гарячого меду рура крізь підлогу спускалася в нижнє приміщення. Вона шарпнула другий важіль, і Живчик почув клацання, а потім хлюпіт меду, що виливався в лотоки. З нижньої зали долинуло вдоволене ревіння зголоднілих істот.

— Ось вам, — прошепотіла матка, і її велетенські риси розпливлись у задоволеній усмішці. — їжте на здоров’ячко, хлопчики мої. Смакуйте ваш мед.

Живчик зішкріб із куртки налиплий мед і облизав пальці.

— Тьху! — скривився він і сплюнув. Перекипілий мед був просто бридкий на смак. Він витер губи затиллям долоні. Час було вибиратися звідси. Якщо прочекати до тої пори, коли Пані-матка збереться мити посуд, він конче попадеться. А чого йому найменше зараз хотілося, то це ще раз опинитись у смітниковій рурі. Так, але куди ж поділася ця Пані-матка?

Живчик протиснувся між казанами і роззирнувся. Її ніде не було.

Тим часом буйний галас у долішньому приміщенні й не збирався вщухати. Натомість, він дедалі дужчав і — принаймні так здалося Живчикові — ставав збудженішим.

Пані-матка, мабуть, теж відчула, що там щось не гаразд. До Живчика долетіли її слова:

— Що там, мої золотенькі?

Він сторожко обернувся і скоса поглянув на Пані-матку. Її величезне тіло обтікало крісло, що стояло у далекому куті кухні. Голова Пані-матки була закинута назад, на чолі лежала намочена шматина. Її щось непокоїло.

— Що це таке? — запитала вона уже вдруге.

Та Живчика мало цікавили негаразди гоблінів. Це був його шанс накивати п’ятами. Якщо зв’язати докупи дві прихватки, він міг би злізти на долівку. Живчик протиснувся між казанами, але занадто сквапно. У хапанині він зачепив одну з посудин і тепер міг лишень стояти і з жахом спостерігати, як казан хилиться у протилежний від нього бік. На мить він застиг на краю, а потім гримнув на підлогу, наробивши страшенного стуку-грюку.

— Ой лишенько! — скрикнула матка і з завидною спритністю зірвалася на ноги. Вона побачила перекинутий казан. І помітила Живчика.

— Ага! — закричала вона блискаючи очима-намистинками. — Ще один паразит! І де — біля моїх медоварних казанів!

Схопивши свою швабру, вона виставила її наперед і рішучим кроком рушила до печі. Живчик закляк на місці і трусився. Паніматка замахнулася шваброю і… заціпеніла. Вираз люті на її обличчі змінився виразом невимовного жаху.

— Ти… ти ж не падав у мед, правда? — запитала вона. — Скажи, що не падав. Що ти не осквернив його. Що ти його не споганив… ти, бридке мерзенне ледащо! Якщо мед скисне, чекай чого завгодно. Будь-чого! Мої дітки знавісніють, еге ж. Ти не знаєш…

Ту ж мить за її спиною розчахнулися двері й розітнувся лютий вереск:

— Осьдечки вона!

Крутнувшись на місці, Пані-матка повернулася до них.

— Хлопчики, хлоп’ята, — ласкаво мовила вона. — Ви ж знаєте, на кухню вам зась.

— Хапайте її! — заверещали гобліни. — Вона завзялася потруїти нас.

— Ні, неправда, — заскиглила Пані-матка, задкуючи від щільної лави гоблінів, що сунула на неї. Вона повернулася, звела догори пухку руку і показала грубезним пальцем на Живчика.

— То було... воно! — заверещала вона. — То воно впало у казан з медом.