Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

Гобліни й вухом не повели.

— Покажімо їй! — казилися вони.

Ще мить — і гобліни обпали Пані-матку з голови до п’ят. Десятки гоблінів. Із криками та вересками вони кинули її на землю і покотили по долівці, по липучій кухонній долівці, через усю кухню — до смітникової ляди.

— Просто страва не… о-о-ой… не вдалася, — харчала вона. — Я… а-а-а… мій живіт!.. Я зрихтую ще раз.

Глухі до її пояснень та обіцянок, гобліни вже запихали в отвір голову Пані-матки. Її дедалі розпачливіший голос став звучати приглушено. Вони гопцювали по її тілу, силкуючись проштовхнути Пані-матку у вузьку дучку. Вони топталися по ній, трамбували її, гамселили руками і ногами, аж поки раптом, голосно чвакнувши, величезне, огрядне, пухке тіло цілком зникло в отворі.

Тим часом Живчик нарешті зліз із печі та війнувся до дверей. Щойно він добіг до них, як крізь отвір долинув звук, ніби щось гучно ляпнуло. Він зрозумів, що то Пані-матка плюхнула на одну з куп компосту в здоровенній печері внизу.

Гобліни верещали і голосили з якимось лиховісним завзяттям. Їхня отруйниця дістала по заслузі. Та цього їм було замало. Вони обернули свій гнів проти самої кухні. Гобліни розтрощили водозбіг. Зрівняли плиту з долівкою. Поскручували важелі та понівечили руру. Вони пожбурляли до смітникового отвору казани та лопатки для помішування, ревучи й заходячись реготом, коли з печери знизу долинув крик: «Ой, моя голова!»

Одначе й цього їм було замало. З лютим вереском руйначі накинулися на колодязь, гатячи по ньому руками та ногами, розносячи його на тисячі друзок, аж поки від студні залишилася сама лише дірка в долівці.

— Ламайте шафи! Бийте полиці! Трощіть її крісло! — галасували вони і цупили та пхали до колодязя, перетвореного ними на дірку, все, що могли поцупити чи попхнути їхні руки. Нарешті на кухні залишився лише Живчик. Розлягся крик, від якого кров холола в жилах, крик, подібний до реву зраненої, ошалілої від болю тварини.

— Держіть його! — заверещали гобліни.

Живчик рвучко повернувся, щодуху вибіг у двері і погнав по тьмяно освітленому тунелю. Бражні гобліни тупотіли за ним.

Тунель кривуляв то ліворуч, то праворуч. То в один бік, то в другий.

Живчик біг і біг нескінченним лабіринтом цієї колонії, складеної з безлічі чарунок.

Поступово навісні крики гоблінів завмирали, а потім і геть ущухли.

— Я відірвався від них, — мовив Живчик, полегшено зітхнувши. Він окинув поглядом тунель, який був спереду і ззаду. І в горлі хлопцеві став клубок.

— Здається, я й сам заблукав, — жалісно промовив він.

За кілька хвилин Живчик вийшов на перехрестя. Він зупинився. У животі закололо. Від розтоки в різні боки, наче спиці від осі колеса, розходилося дванадцять тунелів.

— І куди ж тепер? — запитав себе Живчик і застогнав. Усе йшло шкереберть. Геть усе! Він не тільки збочив зі стежки, а й примудрився попасти під землю!

— А ти ще хотів політати на небесному кораблі! — гірко проказав він до себе. — Хотів ризику, пригод!.. Ти, дурна, цибата помилко природи — ось хто ти!

У голові хлопцеві зазвучали сваркі голоси Спелди і Тунтума: «Він ніколи ні до чого не прислухався. Життя його нічого не навчить».

Живчик заплющив очі. Знову опинившись у становищі заблуканої дитини, він зробив те, що робив завжди, коли вибір виявлявся для нього затяжким: випростав уперед руку і закрутився на місці.

Що? Хто? Котрий? Де? Я вибираю ТЕБЕ!

Живчик розплющив очі, зупинився і поглянув на тунель, що його запропонував йому випадок.

— Випадок — для невігласів та легкодухих, — долинув звідкись голос, і шкіра Живчикова взялася сиротами.

Він рвучко обернувся. У тіні стояв один із гоблінів. Його очі палали вогнем. Щось я раніше не помічав такого в їхній поведінці, подумав Живчик.

— Якщо ви справді хочете вибратися з тунелю, паничу Живчику, — сказав він, цього разу вже лагідніше, — ви повинні йти за мною.

Сказавши так, він крутнувся на п’ятах і подався геть. Живчик нервово ковтнув повітря. Звісно, він хотів звідси вибратися, та що, як це просто якийсь виверт? А якщо його ведуть у засідку?

У тунелі було гаряче, стояла така задуха, що йому аж занудило. По низькій восковій стелі стікали липкі краплі, падаючи Живчикові на голову та спливаючи по шиї. Нив зголоднілий шлунок.