Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

— Ні-і-і!.. — його ноги шалено молотили повітря. — А-а-а-а!.. — закричав хлопець і загув униз.

Шубовсть!

Він упав посередині глибокого водоймища і з головою поринув у якусь рідину. За мить він виринув, відкашлюючись, відпльовуючись і несамовито бовтаючи руками й ногами.

Прозора рожева рідина була тепла і солодка. Вона зайшла Живчикові у вуха й очі, набралася в рот; якась дещиця потрапила навіть у горлянку.

Побачивши перед собою прямовисні стіни ями, він застогнав. Із кепських справи перетворилися на дуже кепські. Тепер йому звідси нізащо не вибратися.

Високо вгорі такого самого висновку дійшли веретенники та молочинки. «Нічого не вдієш, — долинули до Живчикових вух їхні слова. — Хай тепер сама його виловлює. А в нас робота».

Після цих слів — Живчик саме борсався, намагаючись утриматися у в’язкій рідині — веретенники понагинались та й давай тягати молочинок за дійки на самому кінці їхніх міхурів. Поверхню збурили гомінкі рожеві цівки.

— Вони їх доять! — тільки й мовив уражений Живчик. Скрізь кругом нього лився густий рожевий мед. — Витягніть мене звідси! — залементував він. — Ви не можете лишити мене тут… буль, буль, буль, буль…

Живчик пішов на дно. Та сама волорогова накидка, яка перше порятувала йому життя, тепер загрожувала його забрати. Її густе хутро просякло в’язкою рідиною і обважніло. Не заплющуючи очей, Живчик спускався усе нижче й нижче у в’язку рожевість. Він спробував виринути на поверхню, та його руки й ноги задерев’яніли. Сила вже полишала його.

«Потонути в рожевому меді!» — сумно подумав він.

Та й це ще не все: Живчик раптом зрозумів, що він тут не один. Щось порушило спокій рожевої рідини. Виявляється, її збурювала якась зміяста істота з величезною головою. Серце Живчикові гупало так, що у вухах закладало. Або він потоне, або його зжеруть. Оце так вибір! Він щодуху замолотив руками і ногами, звиваючись усім тілом.

Однак та тварюка була куди меткіша. Її тіло обвилося навколо хлопця, звідкись ізнизу вигулькнула широко роззявлена пащека — і поглинула його всього.

Вище, вище, вище підіймався він у рожевому сиропі і… зринув на поверхню. Виплюнувши все, чого встиг наковтатись, Живчик відкашлявся і набрав повні легені повітря. Відтак мерщій протер очі і придивився до довгого тіла та великої голови — що ж воно за проява? Мотузка з відром!

Його несло повз скісні схили, повз скупчення кутастих веретенників, які заклопотано виціджували останні краплі рожевого меду з уже обвислих міхурів своїх молочинок, ось він уже під стелею величезної печери. Відро загрозливо погойдувалось. Живчик прикипів до мотузки, ледве одважуючись дивитись униз, бо зовсім не дивитись він не міг.

Далеко внизу лишилися латки рожевих та брунатних полів. А зверху над ним — чорна діра в сяйній стелі, яка все ближчала, ближчала і…

Несподівано прямовисні стіни урвались, і Живчика знов оповили хмари гарячої кухонної пари. Просто перед ним виринуло повне, брезкле обличчя Пані-матки.

— О, ні, тільки не це! — простогнав Живчик.

Піт струменів по випнутих бровах та обвислих щоках Пані-матки, яка прив’язувала кінець мотузки. Її тіло коливалось і ходило ходором від найменшого поруху, наче міх з олією. Коли вона знімала відро з гачка, Живчик глибоко пірнув, молячись, аби вона не помітила його маківки над медовою поверхнею.

Щось монотонно мугикаючи, Пані-матка поставила відро на піч, потім завдала його собі на драглисте плече і вивернула в казан. Живчик шубовснув у булькітливе вариво.

— Ай-ай-ай! — заволав він. Усю його відразу як водою змило, щойно він побачив, як Пані-матка, сопучи та надсадно хекаючи, верталася до колодязя по нову порцію меду. — Що ж це таке коїться?

Мед був гарячий — досить гарячий, аби миттю зробити каламутним ціле відро вилитого у нього сиропу. Навколо Живчика булькотіло, стріляло і хлюпало в обличчя. Живчик розумів, що мусить вибратися звідси, поки не зварився живцем. Хлопець видряпався з дедалі густішої паристої бовтанки на край казана і «збіг» на черінь печі.