Кріс Рідел - У нетрях темнолісу

— А нащо воно нам? — перепитали гобліни. Живчик аж затремтів од почуття своєї самотності.

— Я втомився і зголоднів, — поскаржився він.

— Ну то й що? — знизала плечима трійця. Живчик прикусив губу.

— А ще я заблукав! — крикнув він сердито. — Можу я піти з вами?

Той із гоблінів, що стояв перед ним, повернувся до хлопця і стенув плечима.

— Нам байдуже, що ти робитимеш.

Живчик зітхнув. Це найбільше скидалося на запрошення, яке він хотів почути! У всякому разі, гобліни ж не заказали Живчикові йти з ними. Великої симпатії гобліни не викликали, та Живчик уже затямив, що Темноліс — не найкраще місце для занадто перебірливих. Тож він пішов з ними, вибираючи дорогою із зап’ястка скіпки, що засіли там після двобою зі смоляною лозиною.

— Ви хоч маєте якісь імена? — запитав Живчик за якусь часину.

— Ми — бражні гобліни, — відповіли вони хором.

Після того як вони трохи пройшли, до них звідкись пристало ще троє гоблінів, потім — ще троє, трохи згодом — ще з півдесятка. Усі вони були однакові. Єдине, що їх відрізняло одне від одного, — це кладь у них на голові. Один ніс плетену таріль із ягодами, другий — кошика з вузлуватим корінням, третій — величезного крутобокого гарбуза бузково-жовтого кольору.

Незабаром численна ватага гоблінів досягла узлісся, і Живчика разом з ними винесло на залиту сонцем галявину. Просто перед ним постала споруда з якогось рожевуватого прозорого матеріалу, з перекособоченими вікнами та похиленими вежами. Заввишки вона сягала верхівок дерев, а стінам, що тяглися вглиб галявини, і взагалі не було кінця-краю.

Гобліни збуджено загомоніли.

— Ми повернулися, — галасували вони і перли вперед. — Ми вдома. Наша Пані-матка буде задоволена нами. Наша Пані-матка нагодує нас.

Здавлений з усіх боків навалою тіл, Живчик ледве дихав. Несподівано його ноги відірвались від землі, і хлопця понесло кудись супроти його волі. Перед ним з’явилася величезна брама. За мить течія гоблінів утягла хлопця під склепіння арки, а там уже і до самої колонії.

Опинившись усередині, гобліни пороснули врозтіч. Не витримавши натиску, Живчик упав на землю. Гобліни ж тим часом перли та перли. Вони товклися йому по руках, ішли по ногах. Прикриваючись однією рукою, Живчик підвівся і спробував пробитися назад до входу.

Він звивався, наче в’юн, і підстрибував, а натовп тим часом ніс його через залу і виніс в один із численних тунелів. Повітря ставало затхлим, липким. Стіни теж були липучі на дотик, теплі й світилися темно-рожевим світлом.

— Ви повинні допомогти мені, — благав Живчик, а гобліни тим часом сунули повз нього. — Я хочу їсти! — загорлав він і вхопив з одного із кошиків, що рухалися повз нього, довжелезний плід лісової заболоні.

Гоблін, який її ніс, люто накинувся на Живчика.

— То не для твого писку! — випалив він і відібрав заболонь.

— Але вона мені потрібна, — кволим голосом промимрив Живчик. Гоблін розвернувся і пішов геть. Живчик відчув, як у ньому закипає гнів. Він був голодний. Гобліни несли їжу — і вони не дозволяли хлопцеві взяти з неї ані крихти. І тоді він розізлився.

Тамтой гоблін із заболонню не встиг далеко відійти. Протиснувшись крізь натовп, Живчик знайшов його очима і метнувся до гобліна, щоб упіймати нахабу за кісточки, але схибив.

Він сів, пригнічений. Поруч нього у сутіні виднівся вузький альков. Саме сюди і чкурнув той гоблін. Хмуро посміхнувшись, Живчик підвівся з землі. Гобліна було приперто до стіни.

— Гей, ти! — закричав Живчик. — Я хочу взяти кілька цих плодів, і я візьму їх просто зараз.

Червона заболонь мінилась у рожевому світлі. Нарешті Живчик міг відчути на язиці смак її сиропного м’якуша.

— Я вже тобі тлумачив, — промовив гоблін, знімаючи кошика з голови і ставлячи його долі. — Вони — не тобі, — і з цими словами вивернув увесь вміст кошика в якийсь отвір у землі.

Живчик чув, як заболонь прогуркотіла по лотоках і впала глибоко внизу із притлумленим стуком.

Роззявивши з подиву рота, Живчик витріщився на гобліна.

— Навіщо ти це зробив? — спитав хлопець.

Та гоблін уже пішов геть, не зронивши ні слова. Живчик важко опустився на підлогу.

— Ах, ти ж, мала бестіє! — пробурмотів він.

Інші гобліни проходили, несучи коріння, фрукти, ягоди та листя. Жоден із них не звернув уваги на Живчика. Жоден не почув його прохання дати щось попоїсти. Утомившись просити, Живчик замовк і вже просто сидів, втупившись у долівку. Потік гоблінів поволі танув.