Галина Малик - Злочинці з паралельного світу - 2

— Ану, поміряй, — сказав Рекс, кидаючи черевики.

— А якщо вони з радіацією? — завагався Хроня.

— Та, може, вона вже вивітрилася, — почухав лапою за вухом Рекс, який уявляв собі радіацію чимось подібним до смороду.

— Це ми що, вкрадемо ці черевики?

— Яке вкрадемо? Яке вкрадемо?! — обурився Рекс. — Та тут же ніхто не живе вже сто років! А якби й жив, то невже б пошкодував якісь старі черевики… та пальто?

— Яке пальто?

— Таке пальто! — Рекс зник і повернувся, тягнучи пальто зі штучним хутряним коміром. — Клас!

Пальто дійсно було тепле, товсте і з усіма ґудзиками. Хроня подивився на своє благеньке обтріпане пальто і засунув руки у рукави.

— Ррргм, — втішено сказав Рекс. — А може, воно з радіацією ще більше грітиме?

— Я що тобі — Чмак, чи що?! — обурився Хроня.

— Давайте вечеряти, — перевів розмову на інше Рекс.

Хроня на кухні знайшов у бляшаних баночках різні залишені господарями припаси.

Крупи та борошна, правда, струхлявіли. Але в одній банці було трохи чаю, а ще у комірчині знайшлося з десяток рибних консервів. І вони виявилися нічого. Принаймні, так сказав Рекс, вилизуючи бляшанку.

А в щільно закритій кришкою керамічній діжечці Хроня знайшов обмолочену пшеницю — видно, господиня на кутю тримала.

Крук наївся досхочу, ще й про запас Хроня взяв величеньку торбинку.

Вкладаючи її до заплічника, хлопець задоволено сказав:

— Тепер ми нашого орла відгодуємо!

Спати вони вклалися у спальні, влаштувавши у ліжку гніздо з ковдр та усіх подушок, які познаходили.

Добре зігрівшись і вже засинаючи, хлопець пробурмотів:

— Рекс, мене будити, тільки якщо я почну світитися!

Вранці Рекс вибіг надвір, аби поглянути що і як, та за мить ускочив до хати:

— Вставай швйдше, ходи, щось покажу!

Біля хати попід вікнами сніг був покреслений двома паралельними борозенками.

— Чмак! — сказав Хроня. — Він нас знайшов!

— Умгу, — похмуро буркнув Рекс. Тоді пішов слідами, які вели у сад.

— Чма-ку-чма-ку-чма-ку! — закричав Рекс. — Стривай, я до тебе ще доберу-у-усь! Попадися мені лише!

— Треба швидше вибиратися, поки він знову тих голомозих не привів, — сказав пес Хроні. Хлопець і пес не барилися.

Замкнули двері. Ключа кудись відніс крук. За хвилину друзі вже вийшли на шлях.

Година швидкої ходи — і перед ними забовваніли коробки міських багатоповерхівок. Підійшовши ближче, Хроня вражено зупинився.

Перед ними було МЕРТВЕ МІСТО.

Сніг лежав на дахах, на балконах, у проймах вибитих вікон, на дитячих майданчиках. І трохи висвітлював чорні провалля порожніх віконних рам та роззявлені роти під’їздів.

Пригнічені побаченим, Хроня з Рексом довго шукали потрібну вулицю.

Нарешті знайшли табличку з назвою.

— Вул. Леніна, — задерши голову, прочитав Хроня. — Це тут.

Хлопець витяг із кишеньки заплічника папірця, на якому записав адресу. Хоч адресу ту давно знав напам’ять.

— Будинок тридцять один, квартира двадцять три, — прочитав він уголос.

Сніг перед цим будинком був потоптаний.

Хроня зайшов до під’їзду. Ліворуч, біля вхідних дверей прибиті дві цифри з білого металу: 23.

Хроня постояв, дослухаючись. Потім притулив вухо до дверей. Йому почулося, наче за дверима хтось дихає. Шерсть на Рейсовому загривку наїжачилася, і пес загарчав.

— Там хтось є? — спитав Хроня пошепки. Але Рекс не встиг відповісти. Двері раптом прочинилися, і зі щілини висунулося дуло гвинтівки.

— Ану, руки! — сказав хрипкий голос.

Рекс почав несамовито гавкати. Хроня перелякано підняв руки, лише крук і далі незворушно сидів на Хрониному плечі.

Двері прочинилися ширше, з них визирнув бородань у чорній плетеній шапці, насунутій по самі очі.

Побачивши, що за Хронею нікого нема, бородань відступив від дверей, не опускаючи гвинтівки, і наказав Хроні:

— Захаді!

Рекс перестав гавкати і зайшов за Хронею. Бородань не заперечував. Він замкнув за ними двері й провів до кімнати. Поставив гвинтівку біля себе і сів на стільця.

— Ну? — запитально дивився він на хлопця.

— Ви тут живете? — тремтячим голосом запитав Хроня. — Тобто, завжди тут жили?

— Ну?

Хроня замовк. Він опустив голову і втупився у підлогу.

— Ладно, — сказав бородань. — Меня зовут Джохар. Чаю хочеш?

Хроня підвів голову. Очі у бороданя потепліли, і він уже не здавався таким непривітним.

— Хочу, — сказав Хроня.

Новий знайомий повів Хроню на кухню. Там стояла маленька залізна плита — буржуйка. На ній грівся чайник.