Галина Малик - Злочинці з паралельного світу - 2

— М-м-м! — замурчала вона від задоволення. — Давно мені такої смакоти не перепадало! Ну, таксаать, вступне ви заплатили, можете залишатись!

— Залишатись ми тут не збираємося, — сказав Хроня. — Нам тут дещо знайти треба.

Пляшкоїд, здавалося, не слухав — він жував ґудзика, наче жуйку. Ґудзик розплавився і, відліплюючись від зубів, чмакав, наче справжня жуйка: чмак! чмак! чмак!

Рекс аж скривився:

— Ну ти й чмакаєш! Справжній ЧМАК!

— О! — сказав Хроня. — Ми тебе так і назвемо — Чмак!

— Чого це? — образився пляшкоїд. — А якось красивше, таксаать, не можна?

— Як красивше?

— Ну, там, — Рікі Мартін, або Ді Капріо!

— Тю, дивак! Тобі треба, щоб тебе з ними плутали? Я тобі таке ім’я придумав — ні в кого більше не буде! Ти ж сам казав — ти унікальне природне явище! УНІКАЛЬНЕ! Доганяєш?

Потвора подумала і кивнула головою:

— Ну тоді нехай буде!

— За це ти проведеш нас у Зону! — зметикував Хроня. Він уже зрозумів, що з цього пляшкоїда задарма нічого не вичавиш.

— А куди вам треа? — Чмак перестав жувати. — Якшчо недалеко — то о’кей, а якшчо далі — то за окрему платню!

Хроня глянув на два ґудзики, які залишилися на пальті, і сказав:

— Добре, якось розрахуємося. Проведи хоч до першого села.

— Чмак! — чмакнув ґудзиком пляшкоїд. — Гайда!

Чмак ішов попереду, залишаючи за собою у снігу дві прокладені його кривими ногами борозни. За ним клубочилася пара і чулося шипіння, наче хтось поплював на праску.

Хоч він ледве сягав Хроні до коліна, йшов так швидко, що хлопець аж захекався, намагаючись не відставати.

Чмак довго вів їх уздовж огорожі — стовпів, поплутаних колючим дротом.

Нарешті біля одного стовпа він зупинився. Хроня побачив там невеличкий лаз, під яким була викатана у снігу льодяна гірка. Видно, Чмак постійно ним користувався, бо впевнено впав на спину і з’їхав у вибалок за огорожею.

Ставши на ноги, він махнув рукою:

— Давай!

Хроня з Рексом покотилися за Чмаком. Він повів їх далі полем. Рекс насторожено озирався, готовий у будь-яку мить захистити хлопця.

Іноді їм траплялися дивні сліди на снігу — ніби собачі, але у декілька разів більші. Рекс принюхувався до них і тільки занепокоєно крутив головою — вони не пахли ні собакою, ні вовком, а чимось таким, від чого у Рекса хололо всередині.

Одного разу їм довелося перетнути розчищену дорогу. Нею саме їхав автобус.

— Пригніться, — сказав їм Чмак. — Це вахтові на роботу поїхали.

— А які у вас, таксаать, справи у Зоні? — запитав Чмак, коли вони рушили далі.

— Не твоє діло, — буркнув Рекс.

Хроня промовчав.

Чмак ще декілька разів пробував випитати, куди та навіщо йдуть Хроня з Рексом, але вони мовчали. І Чмак облишив спроби.

Нарешті попереду забовваніли якісь будівлі.

— Ну, ось і перше село, — прочмакав Чмак. Він усе ще жував ґудзика. — Я своє, таксаать, відробив — на цьому привіт!

— Зачекай! — зупинився Хроня. — А як у ньому ніхто не живе?

— А що мені до того? У вас свої плани, у мене — свої, — Чмак мстиво примружився, аж його безбарвні каламутні баньки стали маленькими.

— А тут десь переночувати можна?

— Спробуйте! — І Чмак пірнув у найближчий замет, лишивши після себе дірку завбільшки як лисяча нора.

Хроня поправив заплічника з нехитрим своїм скарбом і запитально глянув на Рекса.

— Ходімо, — сказав пес Рекс. — Будем пробувати…

Перша хата скраю села була забита дошками. Друга і третя теж. У них вже давно ніхто не жив, бо дошки геть зчорніли від морозів, дощів та спеки.

Але їм таки вдалося знайти хату, в якій світилося. До порога від хвіртки вела розчищена доріжка.

Хроня тихенько постукав у двері. За дверима почулося шарудіння і невдоволений голос запитав:

— Хто там?

— То я — Хроня і пес Рекс, — невпевнено мовив Хроня.

— Яка ще Тоня? — невдоволений голос погучнішав. — Тьотю Асю з «Асом» я знаю, а тьотю Тоню з фервексом не знаю!

— Відійди, глухий пень, — почувся інший голос. — Дай я відчиню двері!

— Якась Тоня… Фервекс, фервекс… щось не пригадую, від чого він, — далі бурмотів невдоволений голос. — Від чого той фервекс?

— Від старих глухих дурнів! — сказав другий голос, і двері відчинилися.

На порозі стояв маленький сивий дідок з довгою бородою у білій сорочці майже до п’ят. У руці він тримав гасову лампу, яка світила, наче електрична. Він приязно посміхнувся і сказав:

— Заходьте, переночуєте.

Перемерзлих друзів двічі запрошувати не довелося. Вони ступили до маленької кімнати, охайно прибраної. Одразу запахло чимось рідним і знайомим: сухими травами, соняшником, старим деревом, піччю.