Сергій Вдовенко - Помилка Безсмертного

А перегони тривали. Тяш не без подиву стежив за своїм яскравим човником. Той жодного разу ніде не застряг, не прибився до берега, не закрутився у вирі, а обминав усі перешкоди, немовби на ньому сидів досвідчений плавець та правував веслом. Тяш спритно пробирався берегом і думав: «От би стати маленьким-маленьким, та й опинитись на моєму човнику! Тоді струмок здався б широким, як ті річки в Долині, що про них розповідали Бамбула та дідусь, кущики під берегом — дикими хащами, затоплені деревця — справжніми язлами, а ота жаба, що витріщилась на човна — хижим чудовиськом! Ото були б пригоди, так пригоди, це вам не в піжмурки грати!»

Почувся розпачливий Зямин зойк — то його незграбний витвір зачепився за гілку одного з кущів біля протилежного берега. Дістати його лозиною не вдавалось, і Зяма спробував перебратися на той бік поваленим стовбуром старої осики. Але трухляве дерево тріснуло, й він під регіт товаришів по коліна загруз у намулі коло берега, та ще й коли вилазив, втопив там чув’яка. Така втрата нічого доброго не віщувала, тож Зяма прожогом кинувся рятувати вже не човна, а своє взуття, нишпорячи руками в скаламученій воді. Ганько з Точиком сміялися з невдахи, аж поки не згадали й про свої човники, та запізно — вони зчепилися разом, деякий час пропливли у парі, а потім, затягнуті течією, зникли під якимось корчем.

Голоси товаришів віддалялися, аж поки зовсім не стихли. Човник плив далі, напрочуд вправно обминаючи всі перепони на своєму шляху, і Тяш почав уже підозрювати, що туди вліз якийсь розумний жучок і керує собі човном, радіючи такій розвазі.

Так тривало довго. Аж тут Тяш виявив, що якось непомітно забрів далеченько від знайомих місць. Он уже й сонце поволі схиляється до заходу… Ну все, годі! Он як далеко зайшов — хай-но спробує хто інший довести човника аж сюди! Шкода, не повірять хлопці, коли розповість, яку відстань подолав його човен! І нікого поруч, хто б підтвердив… Та дарма! Адже сам він знає, що це правда! І Уля йому повірить!

Тяш почав пробиратися до човника, намагаючись дістати його лозиною, але той щоразу вислизав. Хлопець пробував знову й знову, та човник раптом зник у клубах зеленавого туману.

— Що за напасть? — вголос подумав здивований Тяш, підвів голову й випростався.

— Що це, звідки?

Поміж дерев і справді плив незвичайний туман. Звичайного не буває серед безхмарного дня, коли сонце ще тільки повертає на вечірній пруг. Та ще цей незвичний зеленавий відтінок! І як швидко туман густішає — он уже струмка попереду зовсім не видно, а з ним і човника, який, мабуть, поплив собі далі.

Поки зачудований Тяш стояв із роззявленим ротом, туман, що виникав невідомо звідки, клаптями затягував усе навкруг. Ось зникли в зеленкуватій імлі найближчі дерева, згодом уся улоговина виповнилась туманом, ніби чаша. І коли хлопчик стомився дивуватись та збагнув, що таке диво може бути небезпечне, й краще б утікати геть із цього місця, було запізно.

Як же тепер видобутися звідси? Чи далеко сягнула ця напасть? Адже зовсім нічого не видно, навіть простягнута рука зникає — пальців не розгледиш. А що, коли туман не розсіється до ночі? На мить Тяшем заволодів страх і з’явилося бажання побігти в будь-який бік, аби скоріше вийти з зеленого полону. Але він відразу опанував себе — не личить хлопцеві впадати в розпач, ніби якомусь дівчиськові! Ну туман, то й що? Не вічно ж він тут буде! Зрештою, якщо застане ніч, можна навпомацки дістатися до якогось дерева та пересидіти на ньому! Треба спокійно вибиратися, поки остаточно не втратив відчуття напрямку!

Розмірковуючи, як справжній мисливець, Тяш прислухався. Так, струмок дзюрчить зліва… Він прямував услід за човником, отже, якщо повернеться, щоб струмок дзюрчав з правого боку, то піде назад, додому. От тільки б не гепнутись у воду! Хлопчик повернувся, випростав руки поперед себе й почав обережно ступати у зворотньому напрямку, проти течії струмка.

Руки наткнулися на перепону — з туману виступив стовбур похиленої вільхи. Тяш зрадів, бо йому на мить здалося, що навколишній ліс кудись зник. Він нахилився, пройшов попід стовбуром — і раптом щось невловимо змінилося. Тяш вражено зупинився — плюскіт струмка долинав тепер не справа, а зліва! Як це сталося? Хлопець позадкував, наткнувся на вільху й задки знову проліз під нею. Дзюркотіння все одно долинало зліва! Як же так, адже він нікуди не звертав? Знову проліз під стовбуром, став, зіперся на нього спиною. І майже не здивувався, коли струмок заплюскотів уже не справа чи зліва, а позаду. Він тепер неначе грався з хлопчиком — звук долинав звідусюди — то ліворуч, то праворуч, то спереду, то ззаду, а далі почувся вже навіть згори. Тяш заткнув вуха пальцями — і все стихло, та коли знову відтулив їх, уже не почув ані плюскоту струмка, ані шелесту вітру — нічогісінько. Він стояв у тумані, нічого не бачив, нічого не чув, і якби вільха за спиною теж кудись поділася, Тяш, мабуть, анітрохи б не здивувався.