Сергій Вдовенко - Помилка Безсмертного

Старий Ганаг теж полюбив дівчинку.

— Ох і гарно ж ти співаєш, мала, — казав він і кумедно згадував, як колись, у молодості, залицявся до Улиної бабусі.

Тим часом з кордону надходили не дуже втішні вісті. Поневолені Кощієм мешканці Долини, зябри, готували повстання і просили допомоги у лісовиків. Ватаг Орик розіслав гінців до інших лісових селищ і невдовзі мала відбутися велика рада всіх ватагів. Зябри не вперше просили допомоги, і зараз у кожній хатині велися тривожні розмови та суперечки — бути чи не бути походу в Долину. Адже похід — то війна, а війна — неодмінно смерть та горе…

— Чую, візьмуться-таки наші зябрам допомагати! — казав дідусь Га. — Хоч і не люблять їх у нас, але народ вони славний — поганого про них ніколи ніхто не чув.

— А чому ж тоді не люблять? — допитувався Тяш.

— Та якось так повелося здавна — мовляв, самі як жаби, та ще й жабоїди, і болотом від них смердить, і все таке. А жаб вони якраз і не їдять, це вже я знаю точно! Рибу — ту ловлять, та так спритно, що й не вгледиш, як штрикне її на мілководді списом, і вже б’є вона хвостом на низці!

— А живуть вони де, у воді?

— Ні, звичайно, — старий посміхнувся, — у селищах живуть, так, як і ми. Тільки ось селищ у бідолах вже, мабуть, зовсім не лишилося — всі Кощій попалив та розорив. Давно вже треба було зябрам допомогти, та наші ватаги все ніяк не можуть домовитись.

— А чому?

— Чому? Бо згоди немає між ними — одні, крім свого селища, і знати нічого не хочуть, інші чваняться — мовляв, як це так, щоб ми, лісовики, та за якихось жаб стояли! А одним чи двома селищами Кощія з Долини не проженеш. Дурні! Та якби не Дух наш, заступник, були б ми зараз як ті зябри! Ховались би по хащах чи на північ перебралися, де зима цілий рік та морози такі, що нам тут і не снились. Ось так, онучку…

Тяш ще довго розпитував дідуся, а потім спішив переповісти усе почуте друзям. Тож невдовзі грізний загін лісовиків на чолі з ватагом Зямою, озброєний дерев’яними мечами та списами, вирушав у похід на Кощієве військо — густі зарості пекучої кропиви під огорожею селища.

Потекли весняні струмки і хлопчаки кинулися майструвати човники. У Тяша човник вийшов хоч куди — не марно аж три дні морочився він, обережно вирізуючи його з грубого шматка соснової кори. Наостанок випросив у дідуся трохи червоної фарби й намалював по боках човна широку смугу, щоб здалека видно було, чий він.

До струмка подалися вчотирьох — Тяш, Зяма, старший Ганько й Точик. «Шкода, Улі десь нема, — думав Тяш, — я неодмінно взяв би її з собою, хай би там як той Зяма пирхав! Вона не така, як її подружки, що тільки дражняться та рюмсають».

Заглиблений у такі думки, Тяш спіткнувся й мало не впав.

— Дивись під ноги, хлопче! — гукнув Зяма.

— Це він про Ульку розмріявся! — почав дражнитись Ганько. — Іде та мріє: ось наступної весни на змаганнях переможу в стрільбі Бамбулу, покладу на лопатки Саня, пострибаю, мов білка, по деревах, усіх пережену — й подарує мені моя Уля вишиту сорочку, а на осінь і весілля справимо! Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!

Хлопці зареготали. Тяш слухав-слухав, терпів-терпів, поки нарешті не витримав: кинув човник на землю, з голосним криком накинувся на кривдника, штурханами погнав його до колючого чагарника й заштовхав у саму гущавину. Тепер уже сміялися з Ганька, який мало не плакав і просився, аж поки Тяш не змилувався та не відпустив його, геть сколеного й подряпаного.

Хлопці тим часом найзручнішим шляхом дісталися до води.

— Починаймо! — гукнув Зяма і перший пустив свого незграбно виструганого човна на воду. Слідом за ним повкидали човники й інші. Тяшів човен, який вирізнявся з-поміж інших червоною смугою, відразу помчав уперед, та так швидко, що його навіть не треба було підштовхувати, як то робили інші. Струмок весело дзюркотів собі й ніс дитячі човни далі й далі від селища.

— Ну ж бо, швидше, швидше! Та пливи ж ти, трухлява деревино!

— Ха-ха, Зямо, твій застряг, спробуй тепер витягни!

— Ось я тобі зараз побризкаюсь! Забери свою лозину!

— Сам забери!

Хлопці галасували, сперечалися та бризкались водою. Заскрекотіли сполохані галасом сороки, заєць, що був безпечно задрімав під кущем, вискочив зі свого сховку, майнула догори стовбуром білка. У молодому березняку занепокоєно підвела голову лосиха й втягла повітря ніздрями: чи не загрожує щось її лосеняті, яке вибрикувало поряд, таке саме веселе й безтурботне, як і наші хлопчаки. По той бік струмка, у верховітті, рись нашорошила вуха, прикрашені гарними китичками, і двома м’якими стрибками перебралася вище. Одного разу мало не втрапила вона під стрілу мисливця, тож тепер краще триматиметься подалі від цих небезпечних двоногих створінь.