Сергій Вдовенко - Помилка Безсмертного

І от насамкінець, коли всі охочі відспівали й останнього горе-учасника проводжали ріденькими оплесками, дружина коваля Зука вивела наперед червону, мов рак, Улю, яка злякано опиралася.

— Ну ж бо, давай, доню, — підбадьорювала її мати, — заспівай так, як удома співаєш! Та не соромся, тут же всі свої, всі знайомі.

Уля й далі опиралася та соромилась, але коли почула підбадьорливі вигуки, посміливішала, розправила складки на вбранні, відкашлялась і заспівала.

З першими звуками її голосу втихли всі розмови. Голови разом повернулися до співачки. Тяшів дідусь — старий Ганаг, якого називали просто дідусь Га, — вже давно куняв за столом, та тут і він стрепенувся й почав дослухатися.

Музики спочатку розгубилися, але зачули знайомий мотив і враз підхопили його. Пісня, що її співала Уля, була стара-престара, відома всьому Лісові, та голос… Голос у цієї маленької дівчинки був просто чарівний! І якщо почала вона несміливо, то згодом, коли побачила, що всі замовкли й слухають, заспокоїлась і заспівала на повну силу. Той голос, незвичайно сильний, чистий, мов джерельце, та дзвінкий, як срібний дзвіночок, полинув селищем, вирвався за огорожу й піднісся до самісіньких верхівок дерев. Навіть вартові на язлі потім розповідали, що зачаровано слухали не в змозі второпати, чи то з землі лине той голос, чи з самих небес?

Дівчинці плескали так, як не плескали вже давно нікому. «Ще! Ще!» — лунало на майдані. Довелося Улі заспівати ще одну пісню, але зачудовані лісовики не вгамовувались, не відпускали її, просили співати знову й знову. І вона розохотилася, залюбки заводила нові й нові пісні, змушуючи людей ціпеніти та ловити кожен перелив її дивовижного голосу. Нарешті під шалені оплески й захоплені вигуки мати все-таки забрала Улю з собою, приказуючи:

— Ну годі вже, годі! Ич, розходилася — то насилу впросиш, то не спиниш… Захрипнеш іще!

— Не захрипну, мамо! — щаслива Уля сяяла всіма веснянками.

До них підійшов Орик разом зі здорованем Санем — ватагом сусіднього селища.

— Чого ж ти досі мовчала, пташко? — Орик усміхаючись погладив Улю по голові. Вона зашарілась і втупила погляд у траву під ногами. Сань, якому мала співачка ледве сягала пояса, присів і простягнув їй яскраву червону стрічку.

— Це тобі від нас, сусідів! — прогудів він. — А я від нашого селища щиро запрошую в гості. Такого співу в нас давно не чули! Завітаєш?

— Угу, — Уля глянула в рум’яне бородате обличчя велетня й сховалася за маму.

Тяш довго ще стояв за деревом, спостерігаючи, як щиро лісовики вітають Улю. Та сам так і не наважився підійти. Провів до хати втомленого святковою метушнею дідуся та й сам залишився вдома. І хоч увечері мало запалати святкове багаття й він знав, що друзі давно вже його розшукують, повертатися до галасливого натовпу хлопчині чомусь не хотілося. Улин спів лунав і лунав у його вухах, і все інше здавалося не вартим жодної уваги. Під тим чудовим враженням спробував і собі щось заспівати, але марно — скільки не старався, виходило або якесь нявчання, або ж басовите хрипіння.

І протягом усього наступного тижня, поки впорядковували селище, вражений Тяш ніяк не міг зрозуміти, чому його друзі так весело регочуть, згадуючи всілякі дурниці, а про Улине чудо — ні слова! Он дідусь хоч і глухуватий, і той не раз промовляв: «А добре Зукова дочка співала! Отака ж у неї й бабця була голосиста, і така сама руда та веснянкувата!»

Батьків своїх Тяш не пам’ятав — сумно склалася їхня доля. Загинули Тяшеві мама й тато, коли йому ще й року не минуло. І винуватцем їх смерті був Яр.

Він починався далеко-далеко на заході, де Ліс межує з горами, такими високими й холодними, що навіть гноми не живуть там. Тут, на цій межі, ніби вдарило колись велетенське кайло й утворило глибочезну яму неймовірних розмірів та розкололо тріщинами гори, порізало ними й ліс навколо ями. Одна з таких тріщин, найдовша, простяглася з ями Провалу аж до середини Лісу. Невдовзі тріщина перетворилась на зарослий деревами та чагарником Яр. Може, й був колись він просто лісовим яром, але зараз…

Діялось у тому Яру щось незрозуміле. Якась зла сила крилася там і не давала проходу жодній живій істоті — була б то людина, найменша з тварин чи навіть птах, який надумав пролетіти над Яром. Усе гинуло в цьому заклятому місці. Цілі загони мисливців, які намагалися дізнатись, хто чи що водиться в густих заростях Яру, зникали без вісті. Десь там пропав і Тяшів тато — краса й гордість селища, найперший мисливець, відчайдух та веселун.