Сергій Вдовенко - Помилка Безсмертного

— Ось ти, мій бравий управителю копалень! Певне, маєш чим похвалитися? Покажи-но, що там у тебе в скрині!

Пацюк зіщулився, приречено зітхнув, зачепив лапою мідну ручку скрині та потяг її до трону.

— Що я бачу! — Кощій нахилився і виставив лікті рук, зіпертих на коліна. — Ти сам-один тягнеш таку велику скриню? Не надто важка вона, так? Чи може, ти там здоров’я набрався, у своїх, тобто в моїх, копальнях?

Хню підтяг скриню, тремтячими лапами відчинив її та впав навколішки.

— Не губи вірного раба, повелителю-у-у! — загугнявив він і розпластався на підлозі, дрібно тремтячи задертим догори голим хвостом.

— Перекиньте-но скриню! — звелів Кощій.

Чмир та У-Шур взялися разом. Вміст перекинутої догори дном скрині посипався на підлогу, й через мить у відблисках вогню каміна замерехтіла невеличка купка різнокольорових коштовних камінців.

Кощій окинув поглядом цю купку, потім розпластаного Хню.

— І це все? — майже ласкаво спитав він, вищиряючи в усмішці великі, мов у коня, жовті зуби.

— Уг-гу! — Хню трясся, мов у пропасниці.

— Як це — все? — на всю міць своєї горлянки заволав Кощій. — Відповідай, де золоті зливки? Де срібло? Де діаманти, рубіни, сапфіри?! Що за дріб’язок ти притяг мені?! Оце й усього, що добули в моїх копальнях за цілий тиждень?

Але напівмертвий від страху пацюк не годен був вичавити з себе бодай слово.

— Дозволь мені все пояснити, повелителю, — вкрадливо заговорив чаклун.

Кощій перевів на нього свій гнівний погляд.

— Ти? Хіба ти — головний управитель копалень?

— Ні, повелителю, я лише відданий тобі придворний чаклун! Але дозволь сказати слово на захист шановного Хню! Адже його спіткало справжнє лихо.

— Лихо, кажеш? У цього пацюка одне лихо — я скоро накажу зробити з його шкури опудало! — Кощій відкинув управителя ногою, і той знову розпластався, ввіткнувшись носом у щілину між плитами підлоги.

— Шановний Хню в розпачі, — так само запопадливо провадив придворний чаклун, поки його Злодійство знову всідався на троні, — у ввірених йому копальнях скоро не буде кому працювати! Хто для тебе добуватиме золото й самоцвіти?

— Що ти верзеш?! Як то не буде кому? А гноми, а зябри?

— Гномів лишилось дуже мало, мій повелителю, а зябри з Долини в копальнях не витримують і дуже швидко помирають, бо заслабкі для такої роботи.

— Т-так, п-повелителю… — Хню виявив, що й досі живий і до нього потроху почала повертатися мова.

— То чого ж ти раніше мовчав, телепню?! — визвірився Кощій, і в пацюка знов відібрало язика. — Геть з-перед моїх очей! Сам вирішу, що робити! Але якщо за тиждень станеш переді мною з отакою здобиччю — сам надягнеш кайдани та полізеш у шахту, зрозумів?

Пацюк, белькочучи слова подяки, рачки задкував до дверей, поки не зник за ними.

«Хай-но лишень шановний Хню, нездара хвостатий, не передасть мені мішечка золота за порятунок його облізлої шкури!» — подумав чаклун. Він однаково ненавидів і Чмира, і Хню, але, про всяк випадок, іноді підтримував їх перед Кощієм. Пацюк — той на подяки не скупився, а ось Чмир — твердолобий бовдур — завжди поглядав зверхньо та пихато.

— Чмире! — прогримів його Злодійство, й павук виструнчився, — я наказував усіх зябрячих заколотників — у шахти?

— Так, мій повелителю!

— Ти виконав наказ?

— Так, мій повелителю!

— І що, всі перемерли?

— Так, мій повелителю!

— Прокляття з тією Долиною! — вигукнув Кощій. — Золота в ній нема, коштовностей теж, раби, й ті звідти виходять ні на що не годні! Мені потрібні раби! Багато дужих та витривалих рабів, які змогли б перекопати ці гори вздовж і впоперек, дістати мені все золото й коштовне каміння! Все це має бути моїм!!

Кощій кричав, бризкав слиною і гамселив по підлокоттях трону кулаками:

— У похід!! У похід по рабів! Негайно!

— Військо готове, володарю, тільки накажи! — хрипко заревів головнокомандувач, хапаючись за ятагана.

— Чмире, споряджай своїх горлорізів! У далеких краях є на кого полювати! Нехай добудуть мені вдосталь здорових рабів!! Не таких, як ті здохляки-зябри!

— Слухаю, мій повелителю!

— Дозволь сказати, володарю, — якось зумів вставити слівце у ті вигуки чаклун.

Кощій замовк і роздратовано вирячився на У-Шура.

— Володарю, — той заговорив поквапливо, бо бачив, як розгнівав Його Злодійство, — навіщо далеко шукати рабів, коли їх поряд ціла юрма! Розгулюють собі на волі, не відаючи, хто володар цього краю та кому вони мусять служити!

— Що ти верзеш? Яка юрма? Де вона є? — не розумів Кощій, витріщаючись на схиленого в поклоні лакузу.