Єлизавета Кардиналовська - Помилка

Статистика була немилосердна.

Вузькі колонки цифр байдуже малювали трагічну картину повільного вимирання народу. Головаті й кволі діти, яких що-року народжувалося менше, відзначені рисами дегенерації, очевидячки, не могли забезпечити в майбутньому потрібний приріст населення. Цілковитий перевід загрожував сходовому поколінню, а неминучий тягар спадковости протягом віків отруював організм колись здорової раси, зробивши народ фізично недужим.

Кращі розуми країни і золото фінансистів були безсилі запобігти катастрофі...

Настав рік, коли холодною мовою цифр було названо число, що пролунало, як присуд.

Тоді вперше почули ім’я Ворна, ім’я людини, що явилася з півночи в цю засуджену країну. Тоді вперше побачили цю людину з рівним чолом генія і примруженими очима, що явилася сюди по славу так упевнено, як приходять до ювеліра по золоту дрібничку.

У серці країни, в кращому з її міст, Ворн замкнувся в своїй лабораторії, неприступній, мов фортеця. З ним невідступно був його асистент, білявий юнак з рухами автомата. І Ворн не шукав инших помічників.

Але Інгред Дай, маленька й непокійна дівчина, прийшла до Ворна й запропонувала йому свою допомогу й знання, майже певна відмови. Скинувши на дівчину примруженими очима, Ворн трохи нахилив голову і неголосно сказав:

— Гаразд... Залишайтеся і працюйте.

Інгред, приготувавши цілий запас переконуючих слів, що виявилися непотрібні, в першу мить розгубилася, але в другу вже всміхнулася і... лишилася.

В умовах виняткової замкнутости провадилося роботу в лабораторії Ворна. Мовчазність його не дозволяла Інгред торкнутися жодного з тих питань, що сповнили її голову. Основна мета їхніх досвідів була незрозуміла їй. Безліч істот почварних і злиденних створили вони, штучно спаровуючи тварин, на взір неподібних одна на одну. Ці почвари гинули, і знову, і знову Ворн відновлював експерименти над иншими істотами.

Одного разу до лабораторії привезли малпу-самицю. Це був старанно обраний Ворном екземпляр з «малп’ячого містечка» на півдні країни. Після кількох тижнів спеціального режиму під уважним наглядом Ворна, тварині було зроблено нескладну операцію. І тоді Інгред зрозуміла, яку ролю належало виконати цьому приборканому звірю.

Малпа мала привести дитинча. Оточена винятковим піклуванням, вона проте нездужала і, здавалося, може вмерти, не виконавши щасливо початого завдання. Часто вона кашляла, хапаючи себе за груди цілком людським жестом, і тоді Інгред гладила її голову і нашіптувала в плескате вухо ласкаві слова, що їх так багато знають жінки.

Час напруженого чекання точився поволі, але кінець вже був близький. Що-дня Інгред поспішала до лабораторії, боячися проґавити винятковий момент. Проте вона завжди запізнювалася, бо не тямила бути точною. Це був маленький світ, керований стихіями, катастрофами, землетрусами, всім тим, що не піддається дисципліні й не підлягає порядку. Випадки були за віхи на її шляху, а недосяжне — метою шляху. І їй здавалося, що це недосяжне, що сяяло найвищою зіркою, вона спіймає легко, мов дитячий м’ячик, саме тут, де холодний розум Ворна розтинає таємницю, як ланцет кроляче серце.

Був листопад — місяць, коли ночі довгі й манеться не розплющувати очей, щоб не бачити тьмяного дня за вікном.

А Інгред якраз сниться чудовий сон. Відчувши, що прокидається, не додивившися сну, вона щільніше заплющує очі, натягає на голову ковдру й вигадує кінець. Кінець виходить веселий і, швидко скочивши, вона починав одягатися. Інгред знає, що запізнилася, але є тисяча маленьких справ, які неодмінно треба зробити раніше, як піти. Вона обирає дві: зашиває подертий палець на рукавичці й прочитує шматок віршів, що уїдливо крутиться в голові й мучить загубленим рядком.

От так приблизно виглядав і цей ранок маленької асистентки Ворна Інгред Дан.

Цього ранку Інгред проте не запізнилася.

Вона ввійшла до лабораторії і побачила, що Ворн і асистент його стояли біля операційного столу. На ньому безформною масою лежало велике коричняве тіло малпи.

Тварина здригалася від нестерпної муки, руки несамовито впивалися в край столу, намагаючись піднести знесилене тіло.

Ворн спокійно спостерігав вмираючу тварину, гидливо торкаючись кінцями пальців волохатої руки, мацаючи пульс. Судорожно стискаючись і завмираючи, трепетало звіряче серце. Потужній організм боровся із смертю, виконуючи великий закон продовження роду й даючи життя маленькій, загадковій істоті, що відбирала від нього рештки життьових сил.