Сергій Вдовенко - Помилка Безсмертного

— У Лісі, повелителю, в Лісовій країні! Гори давно вже твої, Долина теж, то чи не час вирушати походом на Ліс?

У Його Злодійства відпала щелепа, а Чмир аж захлинувся власним хрипінням. Що він там бовкнув, той чаклун? Чи почулося?

— Так, на Ліс! — не вгавав У-Шур. — Володарю, військо твоє зараз непереможне, тож настав час показати лісовикам, хто справжній господар на землі — могутній та безсмертний!

Пропонуючи таке Кощієві, чаклун неабияк ризикував. Жоден із посіпак Його Злодійства й у думках не мав нагадувати повелителеві про існування Лісової Країни, у якій того спіткала колись тяжка поразка. Намагався не думати про це й сам Кощій. Грабуючи багатющі гірські надра, він майже змусив себе забути про колишню спробу поневолення Лісу. Але хитрий чаклун дочекався слушної нагоди.

— Твоя велич зростає, повелителю! По всіх землях котиться поголос про безсмертного володаря Гір! Царі та королі тремтять від самого твого грізного ймення! Тільки віддай наказ — і могутнє військо, навчене й вимуштруване твоїм відважним головнокомандувачем, вирушить здобувати для тебе нові багатства та нових рабів!

Кощій замислено мовчав. Нечасто траплялося, щоб перед тим, як вчинити лихо, він впадав у задуму, але тут ішлося про дещо особливе. Похід на Ліс? Зараз? Він, звичайно, давно мав на меті помститися за свою поразку, але ж… У пам’яті сплив образ стариганя з довгою зеленою бородою, і Його Злодійство аж загарчав з люті. А чому б і ні? Навіщо відкладати? Його військо нині вп’ятеро більше, ніж було тоді, а лісовики не зябри, з них раби вийдуть — те що треба! З такими рабами можна буде купатись у золоті й самоцвітах, які так і попливуть потоком із його копалень! А з Духом — ще побачимо, хто візьме гору цього разу! Тепер Кощія не захопиш зненацька, зеленобородий! Отже, на Ліс?

— Так! — промовив Кощій.

— Так!!! — загорлав він уже щосили. — Завоюємо Ліс!!! Час настав! Добре, чаклуне! Годі лісовикам жирувати замість того, щоб працювати в моїх шахтах! Гей, Чмире, чи не засиділись твої горлорізи, чи не перетворилися на курей твої бойові грифи? Га?!

— Наказуй, повелителю! — павук зблиснув наточеною шаблею і так виструнчився, що аж підскочив.

У-Шур вдоволено посміхався, а от Чмир хоч і вискаляв зуби та розмахував ятаганом, однак від слова «ліс» подумки здригався. Це, може, володар забув, як вони звідти втікали, сам же павук добре пам’ятає, де залишив лапу, око, та вщент потрощив коліно… І от знову… Чому б недоміркові У-Шуру не розпинатися — воювати ж у тих нетрях доведеться не йому…

— Володарю, скоро матиму для тебе радісну новину, — улесливо провадив У-Шур, — я замислив одне чародійство, й невдовзі все, що діється в Лісі, ти зможеш побачити в моєму дзеркалі! Залишиться тільки дочекатися слушної миті та вдарити!

У Кощієвих очах уже палало полум’я жадоби.

— Правду кажеш, чаклуне?

— Чи посмів би я брехати Безсмертному? — вклонився той.

— Тоді йди! Якщо й справді побачу в дзеркалі Ліс, отримаєш щедру винагороду! А ми з Чмирем поміркуємо про похід!

У-Шур, задкуючи та вклоняючись, вийшов із зали й перевів подих. У передпокої, крім застиглих вартових, не було нікого: Хню вже давно дременув, радіючи, що шкура зосталася на ньому. Ох, тяжко мати справу з Кощієм! Який жахливий норов має — хвалить, хвалить, а потім накаже голову відтяти, або лагідно так, що мурашки пробіжать по шкірі, запросить із собою подивитися на скарби в льохах… А це означає те саме, що й перше. Дедалі важче стає догодити володареві. Бовкнеш щось не те — й голови позбудешся, хоч би які заслуги мав! Та ще й дурням різним допомагай… Але й цьому можна дати раду! Похід — чудова думка. Тепер Його Злодійство матиме клопіт, а він, У-Шур, тим часом подбає, щоб залишитись єдиним господарем цього замку!

У-Шур вийшов на подвір’я і подався до найдальшої вежі замку. Там, високо нагорі, де скінчалися гвинтові сходи, за міцними дубовими дверима ховалось помешкання У-Шура. Складалося воно з двох кімнат. Одна, невелика, слугувала йому спальнею, друга — неправильної форми, не квадратна й не кругла, схожа більше на печеру, ніж на кімнату, — всім відразу: їдальнею, вітальнею та залою. Порядком тут і не пахло — неймовірний гармидер, бруд, сміття та павутиння. По закіптюжених стінах розвішані всілякі чаклунські речі — амулети, чудернацька зброя, черепи невідомих тварин, страшні личини. У кутку, над великим багаттям, на ланцюгах — здоровенний мідний казан, не чищений років сто. А посеред кімнати на кількох колись гарних дубових столах у страшенному безладі громадились купи різноманітних речей, вкритих товстим шаром пилюки: торбинки, коробочки, згортки, цілі й розбиті глечики, пляшки, заткнуті корками, різні іржаві залізяки незрозумілого призначення, свічники, ваги, стара пощерблена зброя і багато-багато іншого причандалля, хтозна для чого зібраного чаклуном. Брудне вікно під стелею, затягнуте павутинням, ледь пропускало денне світло, а вузенькі сходи на одній зі стін вели нагору до зачиненого хідника, яким можна було дістатися до вершечка вежі.