Сергій Вдовенко - Помилка Безсмертного

У-Шур ввійшов до своїх покоїв, замкнув двері на засувку й трохи постояв, відхекуючись. Набридає щоразу дряпатися по сходах, зате ніхто тут не докучає, й не так чути тупіт та брязкіт із плацу, де Чмирове воїнство цілими днями вправляється в муштрі та бійках. Він пройшов через кімнату, спіткнувся об якусь залізяку на долівці, але навіть не подумав прибрати її з дороги. Відкинув брудну завісу, що слугувала за двері між двома кімнатами, на якийсь час зник у спальні, трохи пововтузився там і вийшов з чималим пакунком у руках.

— Зараз, зараз… — бурмотів У-Шур, змахуючи на підлогу з краєчка столу залишки свого сніданку разом із мисками та порожнім бутлем з-під вина. Зарипіло розхитане дерев’яне крісло. Чаклун вмостився, запалив свічку й розгорнув пакунок. У ньому виявилась невелика, але досить товста книга в оздобленій коштовним камінням палітурці. Камінчики чарівно вигравали м’яким світлом — чи то самі світилися, чи то відбивали полум’я свічки… Чаклун розгорнув книгу, знайшов потрібну сторінку й заглибився в читання, водячи по рядках пальцем з брудним обкусаним нігтем. Та через деякий час підскочив і з лайкою вдарив кулаком по столі.

— Знову! — вигукнув він і заметався по кімнаті. — Знову закарлючки зробилися замість літер! От напасть! Не було ж, не було такого раніше!

Глянув на сторінку ще раз і знову вилаявся. Потім зі злістю згорнув книгу й знову замотав її в ганчірку.

— Нічого-нічого, — зловтішно бурмотів У-Шур, — самі дійдемо, що тут до чого — не маленькі! Як це там та трава зветься — тирбир? Чи биртир?

Він кинувся до однієї з куп на столі й почав перебирати різні торбинки, намагаючись прочитати майже стерті написи на них.

— Ага! Ось! Битир-бир! — вигукнув чаклун після того, як довго вчитувався в один із написів. — І хто таких оце назв понавигадував?

— А що? — він звернувся до книги зі скривленими в гидкій усмішці губами. — У-Шур не дурень, не Чмир якийсь! Гадала, не знайду без тебе? А я знайшов, ха-ха!

Він схопив книгу, відніс назад до спальні, а коли повернувся, гукнув у двері, щоб принесли обід. Сам же знову всівся в рипуче крісло, налив у глиняний кухоль вина з глека й одним духом вихилив. Настрій у чаклуна поступово кращав. Він розв’язав торбинку із загадковою назвою, понюхав, чхнув — раз, удруге, та так голосно, що не почув стукоту. Стукали не в двері, удари долинали згори, звідти, де був вихід на вершечок вежі, й чаклун радісно захихотів — схоже, нарешті прибув довгожданий гість! Обережно ступаючи, він зійшов східцями, відчинив засув і виліз на дах вежі. Вже сутеніло, сонце сідало за гори, посилаючи з-за них лише червонуватий відблиск, до того ж похолоднішало, аж пробирали дрижаки. На зубцях вежі сиділи два сторожові грифи, а між ними — чимале чудернацьке створіння, схоже на товсту ящірку. На довгій шиї — крокодиляча голова, за спиною — перепончасті крила, задні лапи довгі та пазурясті, а в передніх — невеликий мішок, який ураз заворушився й вимовив майже людським голосом, що нагадував мову навченого папуги:

— Чум-чурюм!

Але чаклуна вся та чудасія нітрохи не здивувала й не налякала. Він тільки махнув грифам, відсилаючи їх геть.

— Що, приніс пумша, мій дорогенький? — потираючи руки, звернувся він до крокодила, а вірніше до ящера, — ну давай його сюди, давай-но швидше!

Ящір заперечливо похитав головою і простяг уперед одну трипалу лапу долонею догори.

— Що, гроші тобі віддати? — закопилив губу У-Шур.

Ящір ствердно вереснув.

— А де ж твій господар? Чому сам не з’явився?

Але гість мовчав, тільки очима кліпав і так само простягав уперед одну лапу.

— А звідки ж я знаю, що в тебе там саме пумш, а не кіт якийсь? — чаклун підозріливо примружився. — Шукай вас потім…

Ящір нетерпляче переступив з лапи на лапу й труснув мішком.

— Чум-чурюм! Чум-чурюм! — почулося звідти, а дивний гість знову простяг лапу.

— Ну гаразд! Чекай, я зараз.

Чаклун скривився, бо остаточно втратив надію отримати мішок задарма, й поліз назад у глиб вежі. Чути було тільки, як він там знову об щось спіткнувся, вилаявся, щось посунув, чимось зарипів, пововтузився, й нарешті виліз нагору з торбинкою, в якій дзеленчало золото. З кислим виразом на обличчі подав гроші ящерові, той підкинув їх у лапі, зважуючи, і ствердно писнув. У-Шур схопив простягнутий мішок, який відразу завовтузився у нього в руках, а ящір, не прощаючись, стрибнув з башти, розпростав крила й полетів кудись у бік червоних відблисків. Якийсь час його супроводжували грифи, потім відстали, й невдовзі він зник з очей.