Сергій Вдовенко - Помилка Безсмертного

А потім прийшла нова напасть — Кощій. Захопив гори та Долину й кинувся був загарбати й Ліс, та розгніваний Лісовий Дух просто викинув звідти його передові загони. І загарбник відступив, проте навряд чи полишив свої лихі заміри. Рідний Ліс треба було стерегти — мерщій зводити на узліссі заставу, де безперервно б змінювалися вартові загони. І згодом про Яр не те що забули, але звикли до думки, що таке непевне місце теж, мабуть, навіщось потрібне в Лісі, коли вже сам Дух Лісовий його терпить. Дороги й стежки обходили його стороною, і ніхто більше не потикався в бік небезпечного Яру.

А Яр, попри все, нагадував про себе. Звідки, як не з нього приходили тяжкі хвороби? І щоразу селище рятувала молода знахарка Аста — Тяшева мама. Не відаючи втоми, знаходила цілющі трави, готувала ліки. Але себе не вберегла. Помстилась їй одного разу чорна хвороба — уразила тоді, коли майже всі одужали. Не допомогли їй ліки, згоріла Аста вмить, залишивши маленького Тяша батькові — старому Ганагу.

Дідусь Га нянчився з онуком так, як не кожна мати зі своїм дитям, але минав час, і літа старого, звичайно, давалися взнаки. Тепер уже Тяш допомагав дідусеві, як міг, опікувався ним та оберігав його, хоч і був ще зовсім малий.

Дід Ганаг, незважаючи на вік і те, що ноги з роками дедалі слабшали, пам’ять мав пречудову, й послухати його розповіді про давні часи збиралися не тільки діти, а й дорослі. Нерідко ватаг Орик звертався за порадою і завжди отримував мудру відповідь. А ще дід Га був неабиякий майстер з плетіння. Його кошики та різне начиння, сплетене з лози, можна було зустріти мало не в усіх селищах Лісу. Дід міг сплести кошика так вправно, так гарно розмалювати його, що ніхто не наважувався скористатися цим витвором мистецтва за призначенням. Таку річ, звичайно, ставили в хатині на чільному місці як прикрасу, і якщо й клали туди щось, то тільки найкоштовніше. Дід просто роздавав свої вироби, але кожен вважав за потрібне віддячити старому, принести що-небудь у подарунок. Тому Тяшеві з дідусем нічого не бракувало: ні запасів на зиму, ні одежі, ні будь-якого знаряддя. Дядько Тім завжди щось приносив з полювання і щоразу намагався вмовити старого перебратися до його нової великої хати.

— Зарано ще за старця мене маєш, любий! — з усмішкою покручував довгого вуса старий Га. — Та й у тебе скоро потомство буде, матимеш клопіт і без нас із Тяшем.

Дружина Тіма, Марта, ось-ось мала народити дитину, й він довго в діда не затримувався, мерщій біг додому, щоб побути з нею, поки не наставав час змінювати вартових на заставі.

Дітлахи з приходом тепла все частіше вибиралися на прогулянки. Забачивши серед дівчаток Улю, Тяш невимовно радів і завжди намагався прилаштуватися десь поруч, хоча інші хлопчаки вже й почали з нього трохи кепкувати.

І Улі Тяш подобався. Було в ньому щось таке, що відрізняло його від решти, хоча й водив він дружбу з задерикуватим Зямою, Ганьком та іншими зірвиголовами, грав у ігри та бешкетував. Та міг він у розпал гри прикипіти поглядом до якоїсь квітки чи листочка, жука, що ліз по стовбурі, павутиння між кущами або просто стати і прислухатися до чогось. І тоді вже повернути його до гри було марно, він лише відмахувався або ж намагався привернути увагу приятелів до того, що його зацікавило. Дітлахи, звичайно, пирхали, — подумаєш, квітку не бачили чи там комаху якусь. Насміхатись над ним не насміхались (Тяш слабачком не був, міг і тріснути насмішника), але вважали за дивака.

Минув час, і Тяш з Улею здружились по-справжньому. Не раз вони удвох мандрували далеченько від селища, хоча дітям заходити далеко в Ліс заборонялося.

— А ми не заблукаємо? — непокоїлась дівчинка.

— Ні, що ти, я тут кожен кущик знаю! — запевняв її Тяш, і справді, завжди знаходив дорогу назад.

— Ось, дивись, — показував він на листочки якоїсь трави, округлі, мов дощові краплини, — це різанка! Вона заживляє різні подряпини, а росте у бік, де сходить сонце.

— А це ось, — побачивши, що Уля уважно слухає, розповідав далі Тяш, — гриб такий, приліплюється до старих пеньків. Якщо розмочити його у воді й шматочок проковтнути, то враз перестане боліти живіт. Тільки тут дивитися треба — якщо поточений він комахами чи подзьобаний пташками, то все гаразд, а якщо ні — чистенький та гладенький — то краще не чіпати його, бо ще гірше зробить.

— Звідки ти все це знаєш? — дивувалась Уля, розглядаючи пеньок, на який без Тяша вона й уваги не звернула б.

— Іноді дідусь розповідає, а іноді я навіть сам не розумію, звідки, — знаю і все.