Сергій Вдовенко - Помилка Безсмертного

Але звуки повернулись. Та повернулися не плюскотом чи бульканням, не голосами пташок і не лісовим гомоном, а ніжним передзвоном безлічі срібних дзвоників. Спершу він був тихий, та дедалі наростав і голоснішав.

І ось туман попереду почав ніби світлішати. Щось у ньому заясніло, неначе яскравий промінь проклав шлях в імлі й освітив прохід назовні. Але вів той прохід не в ліс, вірніше, не в Тяшів ліс, а в якийсь інший. Незнайомі дерева з покрученими стовбурами втопали там у листі величезної папороті. Одним таким листком можна було накрити цілу хатину. Були там ще якісь дивовижні рослини, назви яких хлопчик не знав. А між ними, ніби скеля, височів прадавній язл, товстелезні гілки якого ховалися десь високо в тумані. Передзвін ще привабливішим. Дзвіночки немов запрошували до того дивного лісу й так заворожували своєю мелодією, що Тяш без роздумів рушив уперед.

Він повільно йшов тим освітленим проходом, а дві рівненькі стіни зеленкуватого туману по обидва боки коливалися й мерехтіли. Аж ось вони скінчились. Тяш стояв посеред незнайомого і незвичайного лісу й озирався навсібіч. Ні, таких рослин він зроду не бачив. А тиша яка! І дзвоники вмовкли…

А дзвоники ніби почули цю думку — й ніжний передзвін поновився. Тепер він долинав згори, звідкись із могутніх гілок велетня-язла, й був такий привітний, наче кликав за собою. А що, коли й справді вилізти на це величезне дерево? З нього, мабуть, можна буде роздивилися, куди це він потрапив. І цієї миті його око запримітило на стовбурі язла східці! Диво-дивне: ці східці не були вирізані чи вирубані в дереві, а просто виростали з нього. Різні за розміром і формою, проте широкі та зручні, вони вигиналися круг стовбура й зникали на його протилежному боці. Тяш придивився й побачив таку саму низку сходинок вище, під першими гілками язла.

Вагався він зовсім недовго. Ступив на першу сходинку, на другу…

Східці вели дедалі вище. Тяш відчув утому і вже подумував про перепочинок на одній з товстелезних гілок. Невже незвичайні сходи ведуть до самої верхівки? Та щойно хлопець обігнув чергову гілку, як зрозумів, що до вершечка язла йти не доведеться — всього декілька сходинок відділяли його від величезного, як і все на цьому дереві, дупла.

Намагаючись ступати якомога тихіше, Тяш обережно зазирнув усередину. О! Дупло тільки зовні було дуплом, у глибині ж його виявилися двері! Дивина! Справжнісінькі двері — дерев’яні, з чудовим різьбленням! Хоча ні, візерунки не були вирізані, їх утворювала безліч тонких гілочок, які виростали просто з дверей, поступово переплітаючись. Виростав із дверей і чудернацький вигнутий сучок, який, мабуть, слугував за ручку. Тяш зачудовано розглядав те диво, але ввійти, напевно б, не зважився, якби ці казкові двері не були трішки прочинені, та якби з-за них не долинав чудовий запах трав’яного узвару. Той смачний запах так лоскотав ніздрі, що Тяш без вагань узявся за ручку-сучок.

За дверима перед ним постала простора світлиця з вікнами на всі боки й високою стелею, яку підпирали декілька стовпів, неначе сплетених із живих зелених стебел. Та й все інше було живе — й двері, й ці стовпи, і трав’яний килим під ногами, й чудернацьке переплетіння візерунків по стінах. Живий був стіл, з грубих ніжок якого росли тоненькі гілочки з бруньками, й стільці, й велике ліжко під укриттям з вербових гілок.

Тяш стояв на порозі, роздивляючись ту красу, але вступити до дивовижної світлиці не наважувався. На столі під вікном він побачив дерев’яну миску, а в ній — червонобокі яблука, жовті груші, соковиті сливи та чимале гроно винограду. Де тільки все це взялося навесні? Поряд — глек з гарячим узваром, який парував і так пахтів йому з-за дверей, та глиняний кухоль. Ух, смакота яка — аж забурчало в порожньому шлунку!

— Є тут хто?! — гукнув хлопчик, але відповіді не почув. Що робити? Зайти, чи повернутися донизу, знову в зелену імлу? І цікаво, і лячно трохи… Зрештою, хіба сам він сюди потрапив? Тяш пригадав манливі передзвони… Ну звісно, його запросили! Запросили в гості — отже, це для нього ті смачні гостинці на столі! І хлопчик, більше не вагаючись, ступив на пружний трав’яний килим, дійшов до столу, взяв з миски яблуко, надзвичайно велике, й відкусив добрячий шматок. Яблуко було таке смачне, що Тяш з’їв його разом із хвостиком і відразу ж узявся за гарну золотаву грушу, яка теж виявилась смачною до нестями. Коли Тяш досхочу нахрумався тієї смакоти й напився солодкого узвару, враз відчув себе бадьорим, як після купання у прохолодній воді лісових Ставів. Ще раз оглянув дивну кімнату, підійшов до вікна… й заціпенів. Йому гадалося, що з вікон нічого не видно, адже коли він дивився вниз зі сходів, то бачив лише зелений туман. А тут…