Сергій Вдовенко - Помилка Безсмертного

Дух замовк і позіхнув. Протягом усієї розповіді він позіхав так часто, що Тяш здивувався — не виспався старий, чи що? Здивували його й останні Духові слова — яка допомога потрібна могутньому Лісовому Духові?

А старий здолав свої позіхання й провадив:

— Ось тому я маю до тебе справу, надзвичайно важливу для всього Лісу. Багато ще можу розповісти, нічого не утаю від тебе, але мушу поспішати! — старий усівся на стілець і знову позіхнув у бороду: — Бачиш, як позіхаю?

Тяш кивнув.

— А чому, як ти гадаєш?

— Бо не виспались, певне, — Тяш почувався дедалі вільніше та спокійніше.

— Атож, не виспався, бо сплю я раз на тисячу років! Не можна мені спати — хто ж спокій та благодать берегтиме в Лісі, як не я? За всім слідкувати треба пильно-пильно — і вдень і вночі! Ліс великий, що завгодно може тут статися — чи то пожежа, чи хвороби, чи які інші лиха… І в людей, і в звірів… До того ж, багато хто вже давно зуби точить, мріючи захопити Лісову Країну — тут теж пильнувати слід! Але хочеш — не хочеш, а раз на тисячу років я мушу спати, причому спати цілий рік! Інакше — втрачу пильність і засну якраз тоді, коли моя допомога буде найпотрібніша!

Старий знову позіхнув. Тяш слухав уважно, намагаючись вгадати, до чого тут він — звичайний хлопчик із лісового селища.

— І от щоразу, кожну тисячу років, відколи існує Лісова Країна, я знаходжу Сторожа — того, хто пильнує Ліс та стереже його спокій, і, якщо не можна обійтися без моєї допомоги, збудить мене… Будь-хто Сторожем стати не може — надто важлива справа! Тому я завжди добираю його довго та ретельно, й лише коли цілком упевнений, що не помилився, доручаю йому Ліс. Цього разу попошукав я гідного Сторожа… Шукав так довго, що вже не можу й присісти спокійно — відразу ж засинаю, настав час! Але знайшов-таки гідного, знайшов… Тепер його черга сказати своє слово — чи погодиться на таку справу?

— І хто ж це? — спитав Тяш, заворожений розповіддю.

Дух кинув на хлопця лукавий погляд:

— А ти не здогадуєшся?

«Ні, — хотів був відповісти Тяш, але тут-таки злякався здогаду: — Невже… я??»

— Я? — повторив він уголос, безмежно здивований і вражений.

— Атож, — уже без сміху суворо підтвердив старий, — саме ти.

Запала мовчанка. Тепер Дух дивився на Тяша, як на рівного, і в його зелених очах під насупленими бровами справді чаїлася надія.

— Вибач, що так відразу, але часу вже нема — я от-от упаду й засну на цілий рік, і можу залишити Ліс напризволяще! Бачиш, навіть духи мають вразливі місця, — вже зовсім сумно скінчив старий свою дивну мову.

У голові в Тяша зчинився справжній гармидер: чому саме він? Як він зможе пильнувати, як угледить, що робиться в іншій частині величезного Лісу, — хлопець, який навіть на заставі ще не бував, на язла сторожового не вилазив жодного разу? Теж мені Сторож… Ні, Дух щось наплутав! Тяш не боїться, він просто не зможе, та й годі!

У Тяшевій голові, де раніше потоком текли запитання, стало пусто-пустісінько. Хотілося заплакати від безвиході, і він, мабуть, так і зробив би, але враз згадав свою маму, вірніше, дідусеві розповіді про неї. Про те, як вона, не жаліючи себе, порятувала їхнє селище від страшної хвороби, та віддала власне життя за життя інших. А тато, котрий загинув, намагаючись уберегти їх усіх від напасті з Яру? То невже ж він, син таких батьків, злякається турбот, невже не зможе стати на варті спокійного життя в рідному Лісі?

— Я згоден, — сказав він тихо й твердо.

Дух, який уже був закуняв, стрепенувся:

— Я знав, що не помилюся в тобі, хлопчику. Багато дечого розповів би ще, та й ти, певне, маєш безліч запитань до мене, та, бачу, доведеться відкласти це на інший час. Коли я прокинуся, відразу ж тебе в гості запрошу — отоді й поговоримо досхочу! А зараз часу лишилося тільки для найнеобхіднішого. Слухай уважно!

Він вийняв зі складок просторого одягу та простягнув Тяшеві невеличкий дерев’яний свищик на тонкому шнурочку. На перший погляд зовсім звичайний — Точиків батько ще й кращого може зробити. Але коли хлопчик придивився, то зрозумів, що не руками роблений той свищик, а наче так і виріс, цілком, вкритий зеленою корою. А шнурок — то не шнурок, а гнучка й міцна стеблина!

— Ось тобі чарівний свищик. Бережи його, носи завжди із собою і нікому не віддавай, — провадив Дух. — Свист його збудить мене, але свистіти треба тільки в разі великого лиха! Дрібні напасті Ліс обминуть: де виникне пожежа — піде дощ, де хвороба нападе — трава цілюща виросте, якщо мороз тріскучий та лютий взимку вдарить — сонце пошле теплі промінці. Про це я вже подбав. А ось коли трапиться велике лихо — а ти відчуєш його, якщо навіть станеться далеко від тебе, — тоді вже не барися, свисти щосили! Я прокинусь і прийду на допомогу! А не станеться лиха, то й добре — живи собі спокійно. Рік мине швидко, й наступної весни я знову покличу тебе!