Сергій Вдовенко - Помилка Безсмертного

З небаченої висоти, від якої подих перехоплювало, виднілися нескінченні лісові простори, що сягали далекого обрію. Внизу — тільки подумати! — пропливали хмарки, кидаючи тіні на зелену ковдру древесних крон, а далеко ліворуч все затягла сіро-чорна завіса, по якій час від часу пробігали сліпучі блискавиці. «Там гроза, — здогадався хлопчик, — я бачу хмари та грозу згори! Оце висота! Навіть пташки не залітають так високо! А як же міг я зійти східцями на таку височінь? І хто ж усе-таки тут живе?» Відповідь враз прийшла сама собою, і приголомшений Тяш щосили вчепився в підвіконня, відчуваючи, як мурашки побігли в нього по спині. «Тут живе Лісовий Дух! Звісно, хто ж іще може мешкати в такому місці? Ой, матінко, що буде, коли він раптом з’явиться тут?! Що робити? А я, дурний, тут розсівся і яблука хрумаю! Запросили, бач, мене! Мерщій звідси!» Тяш метнувся до дверей, але щойно взявся за ручку, як хтось промовив гучним голосом:

— Куди ж ти, гостю дорогий?

Тяш закляк на мить, потім повільно обернувся. За столом, де досі нікого не було, сидів на одному зі стільців старий в ошатному зеленому вбранні, з довгим зеленим волоссям і бородою. Сидів і приязно всміхався.

«Дух! — подумав Тяш, остовпілий від несподіванки. — Ось він який… Звідки ж він узявся, адже тут нікого не було?! У вікно вліз, чи, може, ховався під ліжком? Та ні, йолопе, він же Дух! Схоче — зникне, схоче — з’явиться!»

Старий враз підвів кошлаті зелені брови, потім зморшки густо-густо зібрались у кутиках його очей — і він засміявся так весело й лунко, що тому сміхові відгукнулася ціла кімната: загойдалось вербове укриття над ліжком, зашелестів трав’яний килим, хитнулися туди-сюди двері. Навіть стіл затупотів ніжками, аж декілька яблук упали з тарелі, покотились по підлозі. Тяшів переляк поступово минув, і він уже й сам мимоволі почав підсміюватись.

— Ой, вибачай, гостю дорогий! — усе ще зриваючись на сміх, промовив старий. — Вибачай, бо я випадково почув твої думки про те, як я під ліжком ховаюсь! — і Дух знову пирснув у долоню, а потім враз широко позіхнув.

Тепер хлопчик трохи розгубився, бо завжди вважав, що Лісовий Дух має бути суворий та грізний, а він, бач, сміється! І як з ним поводитись, коли він усі думки може чути, наче ти не думаєш, а вголос говориш? Старий тим часом підвівся, підійшов до нього, взяв за плечі й повів назад до столу.

— Не поспішай, гостю! — промовляв він заспокійливо. — Сам знаєш — я тебе не скривджу! Не для того ж ти дістався сюди, щоб відразу втікати з такого цікавого місця? Ти вже вибач, що з самого початку тобі не показався, а намудрував зі струмком, туманом та сходами. Хотів дізнатися, чи й справді ти такий допитливий та відважний, перевірити тебе, перш ніж повідати про одну важливу справу.

Дух підійшов до вікна й поманив за собою Тяша. Знову перед хлопчиком відкрився небачений простір, а господар усього цього став поруч і м’яким, заворожуючим голосом почав розповідати:

— З давніх-давен я господарюю в Лісі! З тих часів, коли ще росли тут дивовижні дерева, розгулювали небачені звірі, та й люди нічим не походили на теперішніх лісовиків. Не було ще тоді гір, холодне нині північне море було тоді тепле-претепле, а на місці теперішньої Долини пролягала безводна пустеля. Але минули роки, все змінилося, як зміниться ще не раз… Та я завжди оберігатиму й захищатиму Ліс і всіх його мешканців, аж поки не настане час і мені зникнути й полишити своє місце комусь іншому. А зараз, де б не трапилося лихо, звідки б не долинуло благання про поміч, я завжди з’являюсь і допомагаю. А ще слідкую, щоб усі жили за законом Лісу — одвічним і несхибним, як сам Ліс. Я все чую, все бачу й багато можу. Але можу, на жаль, не все…

Тут Тяш поглянув на старого з подивом і недовірою.

— Так-так! — той погладив його по голові. — Ви, люди, часто просите допомоги, та не завжди я можу допомогти. Існують сили, дужчі за мене… Але я завжди можу вказати, як обминути негаразди, уникнути їх, як передбачити лихо, оминути напасті… Однак біда в тому, що люди не чують мене! Так, вони мене люблять і шанують, ставлять мої зображення в селищах, влаштовують свята на мою честь, але не чують підказок, не бачать знаків! Гинуть від хвороб, не знаходячи потрібного цілющого зілля, хоча росте воно мало не під ногами! Оплакують свої повалені під час бурі домівки, а не помічають прикмет, які віщують страшну негоду! Дуже, дуже непокоюсь я, і час би вже мені втрутитись і навернути до вірного шляху лісовий народ, але… Настає така пора, коли вже й сам я потребую помочі.