Сергій Вдовенко - Помилка Безсмертного

Хлопчик уважно роздивився Духів дар і рішуче повісив свищика на шию, запхнув за комір сорочки й відчув, що він на диво теплий. І разом з тим теплом прийшло відчуття, що все буде гаразд, лиха не станеться, а якщо й трапиться щось недобре, то лісовики його швидко здолають. Тяш хотів сказати про це Духові, який усміхався до нього, та лагідне обличчя з зеленою бородою раптом розпливлося, по-чудернацьки прибрана світлиця закрутилася перед ним… Хлопець не встиг і скрикнути, як відчув, що кудись відлітає.

Тяш розплющив очі й побачив знайому кімнату в їхній з дідусем хатинці. Все знайоме і рідне, він лежить у своєму ліжку, тільки от за вікном не ранок, а, скоріше, полудень. Знадвору чуються голоси, хтось перегукується, долинає то стукіт, то дитячий плач — знайомі звуки рідного селища. Чому ж тоді Тяш у ліжку? Спав? Але він ніколи не спить до полудня, він звик вставати вдосвіта, як дідусь! Голова якась важка…

І раптом Тяш згадав. Згадав усе. Ой-ой-ой, що ж то було з ним — сон, чи ні? Мабуть, що сон, адже сни саме так і скінчаються — спершу все як насправді, а потім раз — і ти у власному ліжку! Та ніколи ще не снилися йому такі яскраві й виразні сни! Він пам’ятав усе, за винятком того, як вийшов від Духа та потрапив додому… Ой, а свищика ж на шиї нема! Отже, все-таки сон…

Тяш повернув голову, і аж скрикнув стиха — на ослінчику поверх його одягу лежав Духів свищик, а його шнурок-стебельце звисав донизу.

Дядько Тім з’явився по обіді. Він ще не встиг перевдягтися після походу, був у військових обладунках, високий і гнучкий, з короткою білявою борідкою. Гість переступив хатній поріг і став у дверях, посміхаючись і щось ховаючи за пазухою.

— Здорові були, родичі! Моє шанування, батьку! Як здоров’я, як ся маєте, чи все до ладу?

Тяш радо привітав дядька, поглядаючи на його кунтуш, відстовбурчений на грудях.

— Ти вже видужав, хлопче? І що за лихо тут скоїлося з тобою?

— Та нічого, дядьку Тіме, все гаразд!

— Дякувати Духові, все добре, — відказав і дідусь. — А як там Марта?

— Та скоро вже будемо з приплодом — бабця Малка так сказала, — засміявся Тім.

— Так-так, молодці, — й собі засміявся дідусь.

— Дядьку, а що ви там ховаєте? — не стерпів-таки хлопчик.

— То для тебе гостинець, — хитро примружився Тім, але діставати те, що ховав, не поспішав.

— Який, який гостинець? — аж заскакав Тяш.

— О-о-о! Такого ще не бачив ні ти, ні навіть твій дідусь!

— Я? — Га здивувався. — Чого це я не бачив у нашому лісі? Ану ж, ану!

— Чум! Чум! — почулися раптом якісь дивні звуки.

Тяш навіть не встиг спитати, чий то такий голос, як із-за пазухи в Тіма вистромився кумедний смугастий писочок, потім кругленькі вушка на маківці… Звірятко поводило по хатині чорними очицями й защебетало, мов якась пташка:

— Чум-чурюм! Чум-чурюм! Чум-чурюм!

— А що, бачили такого? — Тім веселився, дивлячись на здивовані обличчя діда й онука. — Оце звір, так звір!

Він витяг з-за пазухи пухнасте звірятко, завбільшки як невеликий борсук, всеньке в чорно-білих пасмугах, наче хто взяв та й розмалював його сажею. Смугасте було в нього все: і короткий, теж пухнастий, хвостик, і лапки, і кумедні вушка на самому вершечку круглої голови, й мордочка з допитливими очицями теж була смугаста-пресмугаста. Не можна було й глянути без сміху на такого красунчика!

— Тримай-но, Тяше, та не бійся, він не вкусить! — і Тім передав звірятко хлопчикові, а сам усівся поруч зі старим на лаві. Тяш розгублено взяв у руки смугастий клубочок, який виявився на диво важким, не знаючи, що з ним робити. Звірятко кумедно розчепірило задні лапки, й знову чиркнуло:

— Чум! Чурюм!

— Він, мабуть, каже, щоб ти його поставив на землю й не мучив! — Тім хотів був вдати суворий вираз обличчя, але не втримався від сміху: — Та не втече, він зовсім ручний! Якби хотів, то дременув би вже давно.

Тяш поставив звірятко на підлогу, й воно спокійно всілося, роззираючись навкруги. Втікати смугастик, вочевидь, не збирався, навпаки, поводився ніби господар, який вселяється в нову хату й вирішує, де у ній стоятиме ліжко, де стіл з лавками, а де скрині з домашнім начинням.

— І де ж це ти вполював таке диво? — подав голос дідусь. — Та й що воно за звір? Кіт — не кіт, борсук — не борсук, придивитися — то є наче щось і від зайця!

— Десь днів зо три тому, — почав розповідати Тім, — коли вже всі готувались до зміни та мріяли, як повертатимуться додому, тільки-но зліз я зі сторожового язла, як там, нагорі, вдарили на сполох. Що за причина? Всі покидали свої справи — за зброю та на стіну! Дивимось, летить та крилата потвора, голомозий гриф, і щось, очевидячки, винюхує та видивляється — то спуститься трохи донизу, то знов злетить вище… Вони, ті грифи, частенько з Долини до узлісся долітають, але наближатись не насмілюються, а цей нахабно так уже просто над молодняком ширяє! Звелів я луки на нього націлити, а він беркиць каменем у кущі, схопив там якусь звіринку й знову злетів. Здобич лементує щосили, а гриф намірився нести її назад, у Долину. Ех, як узяла ж нас злість! Щоб ця гидота, та ще до нашого лісу полювати прилітала! Махнув я рукою, випустили наші молодці стріли, та далекувато, не дістали. Аж тут із язла, з помосту, як вдарять вартові з великого лука, що його зробили навмисне для таких гостей, — і стріла завбільшки як ведмедяча рогатина, його таки наздогнала. Випустив він здобич у кущі, а сам, скиглячи, ще трохи пролетів, та й шугонув у болото. Так йому й треба, потворі!