Сергій Вдовенко - Помилка Безсмертного

І тільки одного разу тривога закралася в серце хлопчика. Якось Тяш прокинувся серед ночі й побачив, що його улюбленець непорушно сидить посеред хатини, освітлений місячним сяйвом, і дивиться перед собою застиглими очима.

Скільки не торсав і не трусив його хлопець, звір так і не прокинувся, а потім на ранок був наче хворий і цілий день так і пролежав у кутку. Зате наступного дня Чум-Чурюм знову був такий, як і досі — веселий, непосидючий бешкетник, і в Тяша відлягло від серця. А дідусь казав тоді, що оскільки Чум-Чурюм — звір нікому не відомий, то й повадок його ніхто не знає. Може, так і повинно бути — он, бач, висить собі на гілці та гойдається чурюмкаючи. І Тяш зовсім заспокоївся, а згодом і забув про той випадок.

Він не міг бачити, як тієї ночі, коли таке сталося зі смугастим звірям, у похмурому Кощієвому замку, в приземкуватій вежі, в захаращеній різним непотребом кімнаті, де палало вогнище, сидів у своєму дерев’яному кріслі чаклун У-Шур і так само, не кліпаючи, дивився в дзеркало на стіні. У тому дзеркалі, мов у вікні лісової хатини, протікало мирне життя Тяшевого селища — ось діти з галасом бігають поміж дерев, ось мисливці несуть здобич із полювання, а ось і сам Тяш посміхається на все дзеркало та щось промовляє. А чаклун і далі видивлявся та, потираючи брудні руки, приказував:

— Вийшло-таки, таки вийшло!

Його Злодійство сидів на кам’яному троні й свердлив поглядом своїх підлеглих. Пацюк Хню, управитель копалень, цього разу приволік повнісіньку скриню золотих зливків — чи то надибав нову жилу, чи витяг останні жили з рабів-зябрів. Тримався він тепер упевненіше, не дрижав і не скімлив, а чаклунові передав крадькома торбинку самоцвітів за те, що вибавив з халепи минулого разу.

Кощій задоволено шарпонув пацюка за волохате вухо, так що мало не відідрав. Хню ж, всміхаючись крізь сльози, захлинався лестощами перед своїм повелителем. А потім, коли той, нарешті, відпустив нещасне вухо, гугняво повідомив новину, яку приніс йому якийсь далекий родич з Провалу. Тамтешня володарка відьма Лавірпія передавала привіт Його Злодійству та просила дозволу навідатися до Великого Кощія, щоб обговорити якусь надто невідкладну справу.

— А-а-а! Об’явилася-таки, стара карга! — загримів Кощій. — А я думав, давно вже дуба врізала, сидячи в своїй норі! А вона, бач, тепер володарка Провалу! Ха! Схочу, то не володаркою буде, а безпритульною старою відьмою! Це вже відюга щось намислила, злодійство якесь, не інакше! Цікаво, цікаво… Передай, нехай приїздить, послухаємо! А ти молодець, мій вірний Хню! Добре службу несеш!

І раптом скочив, страшно викотив очі та заволав:

— Ану зізнавайся, негіднику, — крадеш моє золото?!

Хню, який уже зітхнув був з полегшенням, зіщулився, скарлючився й запищав:

— Hi-і, володарю, як можна, ні-і!

— Ну, добре! Молодець! — Кощій знову сів. — Можеш іти!

Пацюк умить зник за дверима.

— Краде-е! — Кощій накивав услід йому пальцем. — Треба якось показати йому мої льохи зі скарбами!

Це означало — просто відтяти Хню його пацючу голову.

— А може, тебе, У-Шуре, зробити управителем моїх копалень, га? — спитав раптом Кощій. — А що, посада почесна, старайся лишень, і матимеш винагороду!

Чаклун відчув, як зойкнуло щось у нього всередині. Управителі копалень змінювалися мало не тричі на рік, бо підозріливий і жадібний Кощій легко зносив голови за найдрібнішу провину.

— О ні, я не гідний такої честі, мій повелителю! — почав улесливо відхрещуватись чаклун. — Ніхто не впорається з такою справою краще за шановного Хню! Оце управитель, так управитель!

Тут чаклун помітив, як поряд вишкіряється Чмир. Ну постривай, павучиську!

— А загалом серед нас, твоїх вірних слуг, найбільше заслуговує на таку честь хіба що глибокоповажаний Чмир! Хто може бути нещадніший до тих ледацюг-зябрів, які обростають салом у копальнях? Хто вмить нажене страху й зуміє домогтися покори?

З боку, де стояв Чмир, почулося скреготіння зубів. Ага, налякався, твердолобий! Начувайся! І чаклун провадив, так само улесливо:

— А я, відданий твій слуга, маю дещо тобі показати! Те, що дуже тебе втішить і зробить неабияку приємність!

— Що ж воно таке? — Кощій на мить забув про намір розправитися з Хню.

— Якщо повелитель зробить мені ласку та навідає скромне моє помешкання, я покажу дещо, давно обіцяне!

Коли Його Злодійство побачив у чарівному дзеркалі мирне лісове життя, він хижо й жадібно потер долоні, похвалив У-Шура та звелів його винагородити золотим зливком. А коли вихилив четвертий келих вина, що його чаклун не забував щоразу доливати, розходився й почав кричати Чмирові, щоб негайно збирав військо, бо ці лісовики вже зовсім знахабніли — сміють безтурботно гуляти лісом замість того, щоб самовіддано добувати з надр золото для нього, непереможного Кощія Безсмертного.