Сергій Вдовенко - Помилка Безсмертного

— У-у, тварюка, — чаклунові шкода було грошей, хоча плата й обумовлювалась заздалегідь. Він погрозився кулаком услід ящерові, зліз із даху, міцно стискаючи мішок, і зачинив за собою ляду.

— Аго-ов, Тяше-е-е!

Тяш підвів голову, шукаючи, звідки долинає голос, і побачив дядька Тіма, який стояв на нижній гілці велетенського язла. Хлопчик зрадів і помахав дядькові рукою. Той теж змахнув у відповідь і спритно подерся драбиною вгору. Там, на самім вершечку, на величезній висоті, з якої видно, мабуть, увесь Ліс, облаштовано сторожовий поміст — загадкове й бажане для кожного хлопчака місце. Бажане, та, на жаль, недосяжне, бо надто високий язл у їхньому селищі. Не кожен дорослий дістанеться до вершка прилаштованими на гілках та стовбурі драбинами, а що вже казати про дітлахів! І хоча на товстелезних гілках старезного дерева можна без жодного страху лягти собі та й виспатись, коли стомишся, закон невмолимий: дітям туди зась. Тяш провів поглядом дядька, що вже зник з очей, і зітхнув. От підросте він, теж стане таким хоробрим та дужим, як Тім!

Інші діти також попідводили голови й заздро провели очима дядька.

— А чому ж твій дядечко тебе з собою не візьме? — в’їдливо посміхнувся Зяма. Тяш переставив майже повного кошика в інше місце.

— Скоро візьме… — вдавано байдуже протягнув він.

— А от і не візьме! — не вгавав Зяма. — Бо не долізеш ти, слабачок!

Тяш гмгукнув і відвернувся. Хороший хлопець Зяма, проте хочеться інколи дати йому добрячого ляща, аби прикусив свого вреднючого язика! Сам хоч і вищий за Тяша, але тонкий, мов жердина, — он і кошика ледве тягає з місця на місце.

— А пам’ятаєте, як учора Анія гепнувся? — згадав хтось. Усі враз загомоніли й зареготали, згадуючи, як товстий Анія на прізвисько Хропун попри всі насмішки забажав узяти участь у змаганнях верхолазів. І як, упавши з височини, вщент розвалив хлівець бабусі Малки.

— Щоб ти в Яр жвалившя! У болото до жябрів! — перекривляв беззубу бабцю старший Ганько, а всі заходились від сміху.

— Вай-вай-вай-вай! — скривившись, дуже схоже передражнив Хропуна Зяма, і знову дітлахи мало не качалися з реготу.

— Ану, малеча, до роботи! — вдавано насупився та гримнув хтось із дорослих.

Діти, пересміюючись та штовхаючи один одного, знову взялися збирати в кошики різне сміття, яке залишилося тут від учорашнього свята. А дерев’яний Лісовий Дух посеред галявини, здавалось, і собі слухав їхні жарти та посміхався в довгу зелену бороду.

Так, учорашнє свято вдалося на славу! Ніщо цього разу не заважало лісовикам радіти, не затьмарювало весняного настрою. А бувало ж усяке… Та минула зима видалася напрочуд м’якою. Хоча й стояли, як завжди, тріскучі морози, проте не було тих шалених завірюх, коли надвір неможливо вийти, а будівлі замітає під самісінький дах. Не нагадували про себе й вороги людей — вовки, які часто величезними зграями нападали на мисливців. Лише одного разу загін слідопита Бамбули, повертаючись із застави на кордоні, втрапив у засідку. Але мисливці дружно дали відсіч, і сірі розбійники чимдуж дременули в хащі. На кордоні теж було спокійно — взимку ворог завжди відсиджувався у своєму лігві, а зябри, загнані в непрохідні болота, й зовсім зникали, наче впадаючи в зимову сплячку. Вберіг милосердний Дух і від хвороб, котрі, як вважалося, приходили з Яру та Провалу. Хворіти хворіли, та моровиці, такої, як ті, що колись викошували цілі поселення, також не було.

Отже, цієї весни все складалося напрочуд добре — всі здорові, запасів зимових залишилося доволі, та й дичини в лісі після м’якої зими теж не бракувало. І лісовики радісно зустрічали весну.

Одна подія того пам’ятного святкового дня так схвилювала Тяша, що він і досі не міг оговтатись. А забачивши серед дівчаток руденьку Улю — доньку коваля Зука — він одразу завмирав і вже не зводив з неї погляду, немов то була не дівчинка, а якесь чудо із чудес. Що ж таке сталося? Адже ще тиждень тому він ледве вирізняв її серед інших дівчаток!

Річ у тім, що того святкового дня ковалева донька вразила все селище. Та й як вразила!

Коли закінчились змагання і ватаг Орик нагородив переможців, всі посідали до столу. Орик першим підняв дерев’яний кубок з медом у славу Лісового Духа, їхнього заступника й покровителя. Після того радо вітали переможців, гостей з сусіднього селища, прославляли прихід весни. А потім почалися співи. Кожен міг показати себе, заспівати якусь пісню в супроводі двох сопілок і бубна. Лісовики дуже любили музику та спів, і не тільки слухали, а й охоче брали участь у тому дійстві. Бажаючих також не бракувало: на поміст біля дерев’яного Духа намагалися пролізти навіть ті, чия нездатність до співу була усім відома. Але таких проганяли сміхом та свистом.