Спиридон Черкасенко - Про що тирса шелестіла...

Роман

Я зараз збігаю. Ви справді, тату,

На Січ не хочете більш повернутись?

Сірко

А так, мій сину: слово твердо.

(Стоїть яку хвилину, ніби дослухаючись до того, як надходить тихий, спокійний вечір).

Глянь.

Послухай-но. яка скрізь благодать,

Надходить ніч… Останнії бджілки

Гудуть турботно, боячись спізнитись

На спокій свій після святої праці

Зозуля десь кує. Дрімає ліс.

Шепочучи молитву Господеві

За те, що дав і день ясний, погожий

Світ сонечка, вечірнюю росу,

І теплую, як лоно неньки, ніч

А зорі. Сину, — глянь, — в безодні синій

Блищать, як сльози діточок малих

В прозорих, синіх оченятах.

(По хвилі задуми) .

Годі!

Нехай більш не вертається минуле.

(Скидає шапку).

Благослови, Господь, вовіки й віки

І небо й землю, ніч і день,

І працю, й тихий спокій, і всіх тих.

Кому незлобним серцем і душею

Довліє жити на землі. А тим,

Чия душа горить бажанням слави,

Бажанням вмерти лицарем в бою

За рідний край, — хай ворог то, хай брат, -

Тим розум напути, дай зрозуміти, -

Як дав те і мені,— що лити кров

І жити тим пристойно звірям хижим,

А не людям, що жить, а не вмирать

За рідний край і люд повинен всякий.

Роман

А що ж робить, коли отчизни спокій

Завоювати тра, бо прийде ворог…

Сірко

Завоювать?.. Я все життя, мій сину,

Як воду, людську кров і сльози лив,

А що здобув? Смертельний жах живим

І тільки мертвим спокій безтурботний.

Ти чуєш? Не живим, а мертвим — спокій.

Хіба для того ніс своє життя

В офіру богові війни?.. Ба ні!..

Вертаючись, бувало, із походів,

Я бачив спокій той… так, так, я бачив…

Не раз, не два… (По хвилі).

Чудова ніч в степах.

На сяйві місяшнім із мли нічної

Назустріч нам чорніють димарі.

Никаючи серед руїн страшних,

Десь виють пси, а може, і вовки.

Од смороду спирає в грудях дух:

Усюди трупом землю вкрито… Раз…

Ніколи не забуду… на шляху

Посеред трупів тих побачив я

Розхристану татарку. Немовля,

Мале дитя вп'ялося в груди їй

Своїми губенятами: шукало молока

Та так при матері і задубіло.

Було так тихо скрізь і так спокійно,

Що од спокою того мимохіть

Під шапкою полізла раптом вгору

Козацькая чуприна… Ні, доволі…

Не тільки дітям рідним, а нікому,

Зазнать того спокою я не зичу.

Такий-то, спокій той, мій сину любий,

Що родиться із крові й сліз людських.

Роман

Але й життя усе прожити тут,

У праці безустанній і нудній,

Коли душа просторів вільних прагне,

Коли кипить юнацька в серці кров,

І вабить геть таємна далечінь

Полинути в невідому дорогу,

Спізнати радощів захватних, — тут,

Кажу я, скніти — теж так гидко.

Чи я Пеньок безрукий і безногий,

Чи дурноверхий Лесь?…

Сірко (насупившись).

Що чую я?

Роман

Пусти мене, мій тату, в Запорожжя.

Сірко (спалахнувши).

Ніколи в світі! Як? одкинуть геть

Здавна укоханую мрію? Ні,

Того не буде: тут лишишся ти

Зогріти матері холодну старість,

А батькові на радість.

Роман

Я боюсь,

що радість ту у сльози оберну,

Коли, никаючи, як тінь, в зануді,

Юнацьких радощів не знавши, згасну.

Не борони, мій тату…

Сірко (тупнувши ногою).

Годі!.. Йди,

роби, що я сказав!..

Роман (спалахнувши).

Ти не забудь, що син Сірка я -

Не пасішника, а того, яким

Пишається лицарство на Вкраїні,

Тому й зроблю, як схочу. (Зникає ліворуч).

Сірко (гнівно).

Смієш ти

Мені перечити!.. (Дивиться йому вслід).

Дурне хлоп'я,

Отруєне привабним блиском слави,

Що привезли мої січовики

Сюди з собою. Їхали б хутчій,

І щезне та отрута миттю з ними.

Страшна отрута ся! Моя душа

Міцна, як ненька Січ сама, але…

Ще досі часом завітають тихо

До неї привиди звабливі й кличуть

Туди, назад… Щоночі бачу сни

І, мов юнак палкий у мріях, я

В своїх тривожних снах живу минулим.

Руйную те, що навіть під час бою,

Бувало, будував в своїй душі.

А тут іще вона… Оксана… Що се?

Спізнілий пал розбещеного серця,

Що тлів під попелом давно холодним,

Не знаючи спокуси чарівної,

Чи вічний дух тривоги до краси,

Який живе і у старечім серці?..

Яка ж краса! краса яка! Прожив

Сливе я все життя своє і тільки

В гріховних бачив снах її… Огонь,

Який, коли запалить, то вже спалить.