Спиридон Черкасенко - Про що тирса шелестіла...

галявину з лісу вибігає татарин. Розтинається сливе разом два

постріли, і татарин, кинувшись, падає мертвий на землю. Оксана

по хвилі виходить з правого боку з мушкетом у руці, обережно

відступає й нахиляється над трупом, повернувшись спиною до лісу.

Так, кров… Як запеклася на устах…

І, певне, хвилю ще тому не думав

Умерти він… Ще молодий, ще, певне,

І неньку й батька має він, а може,

Жону й дітей… За чим же гнався ти

Степами вільними так необачно

За вільним вітром вдалечені? Ох,

За чим… А я!

В сю мить з правого боку входить Сірко, озирається навкруги

і, зауваживши над трупом татарина дівчину, зупиняється, здивований,

на мить, потім тихо підходить і стає ззаду, спершись на мушкета.

Хіба моя душа

Не поривається також… Куди -

Невідомо… невідомо й за чим?..

Хіба не тісно їй серед людей,

Що працею тяжкою все життя

І день ясний і нічку зустрічають,

Для праці родяться, й у ній знемігшись,

Землі дарують виснажене тіло,

Нікому вже й ні на що не потрібне.

День у день, з дитинства і до смерті.

Мене ж… мене так вабить завше в степ

Послухати, про що там шелестить

Таємно, любо з вітром тирса срібна,

В думках розтать в блакитних далеченях

Або жаденними очима стежить.

Як в небі чорних хмар потужний гурт

Сурмить на бій і креше блискавками.

Хоробрим лицарем літаю всюди

Степами вільними хоч у думках

І бачу, як горять людськії житла,

Як ріками червоними при світлі

Пожеж отих нуртує людська кров

І напуває спраглу землю…

(Стенувшись).

Сон!..

Ах… се лиш сон…

Сірко

І дяка Господеві!

Оксана

(здригнувшись од несподіванки, хутко

й погрожуюче повертається до Сірка).

Ти ж хто і звідкіля узявсь?

Сірко

Хто я?

Чому і не сказать тобі, красуне!

Я справді-таки той, у кого ти

У снах своїх химерних оберталась.

Я не в думках палких і молодечих,

А справді облітав усі степи

На бистрому коні і сіяв смерть.

Ти чорних хмар потужнії гурти

В думках на грізний посилала бій,

А я… ось глянь на руку сю! — рука,

Як всі, а нею я водив у бій

Хоробрих лицарів полки могутні.

Запалював такі пожежі скрізь,

Що з жаху в небі зорі й місяць срібний

Ховалися, що пекло проти них -

Нікчемна головешка, котра часом

Чадить іще, забута, при дорозі…

Оксана (в захваті).

Хто ж ти такий щасливий? Чи не гетьман?

Сірко

Я той, що од Кубані і до Прута,

Що од холодної Москви й до Кафи

Широке море крові розливав,

Дніпро і Чорне море зчервонив

І кров'ю напоїв од суші спраглі,

Порепані степи, а потім ще

Скропив сльозами вдов, дітей малих.

Се ще страшніш за кров… Се все було…

Еге ж, було… Й земля мене ще носить.

Оксана (розчаровано).

Ти каєшся, що се робив?

Сірко

Я каюсь?

О ні, не те. Я просто втік сюди,

Аби не захлинутись в морі крові,

Що сам розлив. Утік благословить

Святий і тихий спокій, працю ту,

Величніш за яку нема на світі.

Тут тиша, тут Господь живе із вами,

Й благословенний Богом край живе,

Цвіте, тому і світові дарує

Таких, як ти, красунь. Блажен, хто тут

У пишній тиші сій життя провадить…

На жаль, і тут почати довелось

Нове життя з чужої смерті. Зле

Віщує зустріч з ворогом, і сей

Татарин, що я вбив…

Оксана (обурено).

Хто? ти?!

Се я поцілила йому у серце!..

Ось глянь, яка на грудях рана в нього,

Коли б же ти убив, була б на спині.

Сірко (мимоволі любує з неі).

Хто ж ти, цікава дівчино?., чия?..

Оксана

Оксана я, донька Орла старого.

Сірко

Орла? Чи я ж Орла но знав старого,

Що лицар був над лицарями всіми!

Не дивно ж, що і ти орлям вродилась

Оксана

Чому ж не скажеш, хто єси й чого

В краях ти наших опинивсь.

Сірко

Хто я,

Про те сказав уже, а звуть мене –

Сірко Іван…

Оксана (в захваті).

Сірко? то ти отой Сірко

Що, кажуть, і самого дідька вбив?

Невже ти той Сірко, яким татари

Дітей своїх лякають?

Сірко (сумно).

Так, той самий.

Оксана

Петрів, Романів батько?

Сірко (прояснівши).

Так, дівчино,

Синів коханих батько я. Вернувсь,

Щоб одпочити тут біля дітей

Коханих, любих…

Оксана

Чом не брав ти їх

На Січ з собою?