Спиридон Черкасенко - Про що тирса шелестіла...

Оксана (не слухаючи його).

Вільний вітер у степах

Білій тирсі шепотів:

— Гей, травиченько шовкова!

В мене казочка готова -

Я для тебе по світах

Назбирав чимало див!..

Двох царівен бачив я,

Двох сестер… Була одна

Сумно лагідна й чудова,

Мов та зірка вечерова,

Мов та пісня солов'я -

Тиха, ніжна, чарівна.

Неба спокій і краса

В неї в очах, а уста -

Пишні квітоньки червоні,

Що цвітуть на оболоні,

Щире злото — не коса:

Пишна, довга і густа.

Друга — захват, буревій!

Очі — сяйво блискавиць,

Чорна ніченька бурхлива!'

Вдача — грізна, дика, мстива!

Мов родив царівну бій,

Регіт смерті й гаківниць…

Дивний лицар покохав

Першу й другу: То одній

Присягавсь, що до сконання

Понесе він те кохання,

Коли ж з другою стояв,

Присягавсь про те вже тій.

Каже перша, мов на глум:

— Ти кохай мене саму -

Й я твоя! — Говорить друга:

— Двох кохати — гріх, наруга! -

І од мук, від чорних дум

Серце краялось йому.

Каже перша: — Другу вбий,

То зазнаєш щастя вщерть!

Друга каже: — Поки жива

Ще сестра моя вродлива,

Ти кохать мене не смій:

Вже як так, то краще смерть! -

Зваживсь лицар: без жалю

Першій серце пронизав.

І з другою вже до шлюбу

Став на лихо та на згубу:

Не казав їй більш — «люблю»,

Бо за першою вмирав!!

Шепче вітер знов траві:

«Про царівен я збрехав:

Не царівни то вродливі, -

То прекрасні, вічно живі,

Дві душі, як долі дві,

Лицар дивний в грудях мав…»

(Замислюється).

Пеньок

Химерний сон… мов загадка якась.

Оксана

Я іноді, буває, загадаюсь

Над сном отим, то вже тоді мені

Ввижається, що дві царівни ті -

То я й сестра Килина…

Пеньок

Хе-хе-хе!

А лицар хто ж тоді?

Оксана (задумано).

Нема його…

Ну, та нехай… Слушного часу жду,

І хай поб'є мене лиха година,

Коли не опинюся в Запорожжі!

Пеньок

Хе-хе! чого пак забажала ти!

Одвіку ще такого не бувало

Щоб там нога жіноча опинилась.

Оксана

Чому?

Пеньок

Бо не жіноцьке діло та

Лицарська справа. Хе! пусти туди

Дівчат, то вже прощай лицарська честь,

Лицарська присяга, лицарська слава!

Козак — як порох той: його не спиниш

Коли запалиться — усе одно,

Чи у бою із ворогом страшним,

Чи в любощах з жіноцьким кодлом — пху!

Увесь він там…

Оксана

То що?

Пеньок

А те, голубко,

Що вже тоді, як жінка переможе,

Лицарській справі край!

Оксана (сміється).

Невже краса

Жіноча ще страшніш, ніж вороги?

Пеньок

Бо так-таки і є воно…

Оксана

Так що ж робити?

Пеньок

Хе-хе-хе! Ого! знайшли!

Там добрий засіб од спокуси є:

Як тільки хто стрибне у гречку часом,

То лицаря того чекає слава

Під добрими киями…

Оксана (обурено)

Й се лицарство!

Замість того, щоби кривавий шлях

до смерті вкрить кохання пишним квітом,

А в час нудьги й спочивку меч лицарський

Та перевити рястом і квітками, -

Замість того, жіночої краси

Лякались ви, дивились-бо на неї

Очами псів, тому, немов для псів,

Собі киї дебелі готували.

Пеньок (сміється).

Яка! куди пак повернула все!

Тебе забули, мабуть, поспитати!

Оксана

О я відразу повернула б все

На свій, жіночий лад!

Пеньок (обурено).

Бодай того

Ніхто довіку не діждав, щоб баба

Та Січ перекрутила на свій лад!

І слухать гидко, пху!

З лівого боку наближається голос, викрики й дівчачий регіт.

Оксана

Стривайте лишень, -

Дівчата йдуть… Чиюсь я чую лайку…

Пеньок (дослухаючись).

Сірчиха пані то: обід несе

І лаятись з дівчатами зчепилась.

Оксана

За що?

Пеньок

Коли язик свербить у кого –

Почухать тра. Стара не любить дуже

Тих гулянок і в свято: щось сказала

Мимохідь молоді — ну і зчепились.

Тікай хутчій!

Оксана

Чого тікати маю?

Пеньок

Бо битиме: вона тебе не любить

За те, що ти з її глузуєш сина.

Оксана

Не з полохливих я.

Пеньок (зникаючи).

А я піду,

Бо і обідати не дасть мені,

Коли уздрить мене з тобою відьма!

(Галас наближається).

Голос Сірчихи:

«Ач, вирядились, задрипанки! Дома — хати, вітром

підбиті, небом укриті, жерти — біг дасть, а вони гулі