Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Отже, в Інституті залишається приблизно дві сотні «сутінкових»?

Еквадорець зам’явся.

— Ем… Ні. Трохи більше. Підвозять нових.

Лаура здивовано блимнула очима:

— Ти ж щойно сказав, що…

— Я сказав, що припинилися вбивства. «Сутінкових» продовжують доправляти. Не поліція. Переважно їх привозять родичі, які щось запідозрили, помітили тривожні зміни в поведінці когось із членів сім’ї.

— Новоприбулі не виявляють агресії?

— Чому не виявляють? Виявляють. Правда, лише тоді, коли їх силоміць тягнуть до клініки. В усьому іншому — абсолютно однакова симптоматика. Марення, відірваність від реальності, колективні галюцинації та бажання знайти людину на ім’я Тимур.

Ріно Ґроббелаар відірвався від Біблії, хоча Лаура цього не помітила. Жінка затихла і мовчала так довго, що Антоніо був змушений озватися до неї:

— Де ти зараз?

— В Україні, — відповіла француженка.

— Де? — не зрозумів еквадорець.

— Київ, Україна, — Лаура невесело всміхнулась: — Намагаюся «завербувати» ще одного члена команди.

— Ого, — здивувався Арреола. — Збираєш цілий консиліум.

— Типу того.

— І коли ви прилітаєте?

— Хм, — Лаура кинула погляд на Ріно. — Плануємо вилітати завтра, отже, прибудемо до Ґуаякіля десь у понеділок. Я зателефоную тобі перед вильотом і повідомлю точніше.

Антоніо здивувався, що вона досі не має квитків, але нічим цього не виказав.

— Я вас зустріну.

— Не варто, Тоні. Займайся своїми справами. Ми заселимося в хостел, відпочинемо, а потім провідаємо тебе в Інституті.

— Хай так, тобі видніше. Ну, тоді бувай!

— На зв’язку. — Лаура відклала планшет, сіла на ліжку та повторила запитання: — То що ми робимо, здорованю?

Той торкнувся вказівним пальцем якогось місця на розгорнутій сторінці та зачитав:

— Просіть — і буде вам дано, шукайте — і знайдете, стукайте — і відчинять вам, бо кожен, хто просить, — одержує, хто шукає, — знаходить, а хто стукає, — відчинять йому [47] Євангеліє від Св. Матвія 7, 7–8. , — Ріно поправив окуляри і зиркнув на француженку. — Просіть і стукайте… Тут не сказано, у що конкретно стукати.

— Ріно, я думаю, Господь мав на увазі двері.

Ґевал ледь схилив голову та насупився.

— Тоді я постукаю його головою у двері. Ходімо, — він відклав Біблію на столик, що стояв біля вікна, і підвівся. — Треба витягти впертюха силоміць. Без нього нічого не вдасться. Ті вилупки з Еквадору не нас із тобою шукають.

Лаура хотіла сказати, що це марно, вони тільки налаштують Тимура проти себе, але збагнула, що Ріно її не послухає. Чоловік почав одягатися. Натягнув светр, узув кросівки та простяг руки по жилетку, коли на тумбочці обабіч ліжка дзеленькнув телефон. Здоровань підняв слухавку.

— Пане Ґроббелаар? — із трубки долинув жіночий голос.

— Це я, — рикнув південноафриканець.

— Я телефонувала до вашої компаньйонки, пані Дюпре, але її, схоже, немає в номері.

— Що сталося?

— На вас чекає людина біля лоббі-бару. Тимур Коршак.

— О, — кумедно склавши губи трубочкою, Ріно зиркнув на Лауру. Підморгнув. — Зараз ми зійдемо.

Ґевал поклав трубку.

— Що там? — нетерпляче спитала француженка. — Це те, що я думаю? У когось за ніч прокинулася совість?

Хедхантер тріумфально вищирився:

— Він чекає в холі внизу.

Субота, 17 січня, 15:38 (UTC +2)

Готель «Космополітъ»

Київ, Україна

Тимур Коршак ковзав поглядом по інтер’єру лоббі-бару на першому поверсі готелю «Космополітъ», поки Лаура підшукувала квитки до Ґуаякіля. В оформленні переважали сірі, матово-чорні та сині кольори. Іншим разом Тимур, напевно, оцінив би стиль та європейську вишуканість інтер’єру, однак сьогодні бар видавався йому надміру понурим і гнітючим, і це нервувало.

— На завтра немає нічого, — Лаура зиркнула на українця поверх окулярів. — Є один варіант на понеділок: рано-вранці вилітаємо з Києва, приземляємось у Ґуаякілі о 16:55 того ж дня. Одна пересадка в Амстердамі.

— Нормально, — неуважно глипнув на неї Тимур. — У чому затримка?

— Дорого, — скривилася француженка.

Дістатися до Ґуаякіля виявилося непросто — як це завжди буває, коли починаєш бронювати квитки за день чи два до вильоту. Переліт, запропонований компанією KLM, із одним трансфером в Амстердамі, обходився в 1548 євро з людини. Дешевший варіант — по 1090 євро — передбачав дві проміжні пересадки: у Франкфурті та Мадриді. Останній не підходив, оскільки Тимур не мав Шенгенської візи і, відповідно, міг летіти через Європу лише транзитом, не перетинаючи кордон із ЄС. На неділю, 18 січня, був варіант з однією пересадкою через Мадрид, однак на рейс до Ґуаякіля залишалося лише два вільні місця. Лаура не мала вибору, крім замовити три квитки в голландської KLM.