Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

( …цю війну ти не зупиниш, Тимуре, а це ти здатен зупинити… )

І то був лише початок. Як і Ріно Ґроббелаар, Тимур Коршак привіз із Атаками власне жахіття. От тільки Тимурів кошмар не мав нічого спільного з розстрілом дванадцятирічних хлопчиків у печері на плато Ель-Татіо, спогади про який терзали Хедхантера. Ідея того розстрілу належала Ріно, Тимур майже не брав у ньому участі (що важливо — багато років тому Тимур подумки обґрунтував для себе його необхідність, а отже, зміг сяк-так ужитися із жахливими спогадами). Не так часто, як Ріно, та все ж достатньо часто українець боровся з власним кошмаром, у якому щоразу був змушений убивати бразилійку Тіану Емерсон, мікробіолога проекту «NGF», чудово знаючи, що жінка не заражена наноагентами. Упродовж перших років після повернення до України та непотрібна смерть найбільше дошкуляла йому, пронизуючи жаром і болем, немов рана від розривної кулі.

( Невже ти пальцем об палець не вдариш, знаючи, що можеш врятувати життя? )

«Клята Лаура! — чоловік безшумно, щоб не розбудити дружину, стискав пальцями подушку. — Ненавиджу… НЕНАВИДЖУ ЇЇ».

Чоловік не заснув, а радше занурився в якусь спотворену форму напівзабуття о пів на четверту ранку. Йому снилася лабораторія програмування у другому інженерному корпусі «NGF Lab» і Тіана Емерсон — заплакана, розхристана, із розкошланим волоссям і божевільним блиском в очах. От тільки замість благати не вбивати її, як це відбувалося зазвичай, бразилійка гарячково шепотіла: «Допоможи… допоможи… допоможи…»

О пів на дев’яту ранку, збираючись до тренажерного залу, Аліна намагалася роштурхати чоловіка. Тимур удав, що не прокинувся, і продовжував лежати, підтягнувши коліна до грудей, повернувшись обличчям до стіни і думаючи про те, скільки іще людей прикінчить психоістота, доки він валятиметься в ліжку.

Субота, 17 січня, 09:10 (UTC +2)

Київ, Україна

Аліна Коршак вийшла з ліфта. Вставляючи навушник у праве вухо, вона помітила, що з поштової скриньки за номером 27 стирчить краєчок конверта. Здивовано звівши брови, жінка витягнула лист.

У правому нижньому куті кривим, украй недбалим почерком було нашкрябано їхню адресу: Київ, Ванди Василевської, 10/27. Нижче — прізвище й ініціали її чоловіка. Зліва вгорі — на місці адреси відправника — стояла широка прямокутна печатка. Позаяк під’їзд тонув у півтемряві, Аліні довелося вийти на вулицю, щоб роздивитися штамп.

— Бляха, — вихопилося в неї, а спиною вздовж хребта пробігли мурашки.

Тремтячими руками Аліна розірвала конверт. Усередині виявився тоненький аркуш сірого паперу. Повістка. «Мол. л-т Коршак Тимур… Ванди Василевської, 10, кв. 27… На підставі Закону України „Про загальний військовий обов’язок і військову службу“ наказую Вам 20 січня 2015 р. о 9:00 прибути до Київського МВК за адресою: вул. Шамрила Тимофія, 19. Із собою мати документи, вказані на зворотному боці. За неявку в указаний строк Вас буде притягнуто до відповідальності за Законом. Військовий комісар — О. Дублян». Підпис. Печатка.

Жінка згадала сюжет із новин про підготовку до третьої хвилі мобілізації. Ще кілька секунд тому це здавалося таким далеким.

Зіжмакавши папірець і конверт, Аліна Коршак ледь не бігцем кинулася до метро. Біля станції вона зупинилася і розплакалася. Чому її Тимур? Він відвідував військову кафедру в КПІ, але який із нього військовий? Чому? ЧОМУ?!! Хвилину потупцявши на місці, марно намагаючись приборкати емоції та вгамувати сльози, жінка збагнула, що фітнес-тренування — це останнє, що їй зараз потрібно, і повільно закрокувала в напрямку парку, затиснутого між проспектом Перемоги та кампусом КПІ.

Заспокоїлась вона аж на алеї, що вела до головного корпусу політехнічного інституту. Коли виплакалася, Аліна усвідомила, що досі стискає в кулаці лист із ненависною повісткою. Сердито звівши брови на переніссі, вона порвала на дрібні шматки і конверт, і повістку, після чого змахнула обривки з долонь у смітник.

Жінка міркувала, чому повістку вкинули до поштової скриньки, а не вручили особисто Тимуру. Вона вирішила, що не казатиме чоловікові, хоч і розуміла, що це нічого не змінить: раніше чи пізніше представники воєнкомату прийдуть до них додому або навідають Тимура на роботі, і тоді… Сльози знову полилися щоками, розбиваючись на струмки, які швидко холонули на вітрі, збігаючи з підборіддя на шию та комір зимової куртки. Лиш уявивши, що може безповоротно втратити Тимура, Аліна відчула, наскільки прикипіла до чоловіка. Її почало трусити, потім кинуло в жар, потім знову затрусило від холоду. Від думки про те, що вона залишиться сама, що її чоловік може опинитися серед тих бідолах, чиї понівечені тіла в намертво запаяних трунах привозять зі Сходу, підгиналися ноги. Здавалося, що м’язи перетворюються на віск, який від емоційного жару м’якшає та деформується. Кволий голос совісті озвався, пробелькотівши щось на кшталт « а хто, як не він?.. у більшості його друзів давно є діти », однак Аліна з несамовитою злістю його заглушила. Ну й що з того, що в когось є діти?!! Це її чоловік, і він не повинен іти на війну, вона не допустить цього, вона…