Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Вадима кликали не боти, а та примара, що вилізла з їхніх мізків, — гробовим голосом заперечив Коршак. — Їй потрібні були фрактали. І досконаліший програмний код, який би дозволяв малюкам швидше навчатись.

Лаура змовчала. Ріно також німував, сонними очима ковзаючи по залу «Пиваріума».

Через хвилину Тимур озвався:

— Чого ви хочете від мене?

— Я думаю, що ця ж сама, розбуджена старим Джепом химера лютує зараз в Ґуаякілі. А ще я думаю, що в усьому світі тільки ми троє усвідомлюємо, що насправді відбувається. І тому ми зобов’язані полетіти до Еквадору.

— Я нікому нічим не зобов’язаний, — опустивши погляд, промовив Тимур.

Психіатр не вгавала:

— Я розумію, частково навіть погоджуюся з тобою. Але подумай: в Еквадорі ніхто, жодна жива душа не усвідомлює, із чим насправді треба боротися. Уяви, скільки людей помре, доки вони докопаються до справжньої причини. Якщо взагалі докопаються… Врешті-решт, невже ти пальцем об палець не вдариш, знаючи, що можеш урятувати чиєсь життя?

— Я нікуди не полечу.

Лаура розчаровано прикусила губу. І тут несподівано втрутився Ріно.

— Полетиш, — здоровань зухвало (в голові Лаури промайнуло, що як у добрі давні часи ) вип’яв щелепу — верхня губа практично повністю сховалася за нижньою.

Українець звів голову:

— А що ти мені зробиш, помазанику? Повезеш силоміць?

Очі Хедхантера блиснули:

— Так.

Зненацька Тимур усвідомив, що ґевал не жартує:

— Я буду кричати на паспортному контролі. І на митниці. І перед посадкою в літак.

Щось наче тріснуло на обличчі велетня, крихітні зіниці спалахнули, ніби мікроскопічні лампочки, на яких подали завелику напругу:

— Я повезу тебе в клітці для собак у багажному відсіку, з металевим намордником на пиці і з пластиковою затичкою в задниці, якщо це знадобиться, але без тебе ми не поїдемо.

Лаура кинула погляд на Ріно. У ту мить справжнє єство преподобного Ґроббелаара (його істинна сутність, яку він чотири роки ретельно приховував) на секунду прорвалося назовні, вистромилося крізь товщу догм і благочестивих обмежень.

— Ну, то й не їдьте, — огризнувся Тимур, але про всяк випадок відсунувся, щоб Ріно не міг його дістати через стіл. — Чорт забирай, не їдьте і залиште мене в спокої!

Ріно Ґроббелаар стиснув кулаки та стулив рота так, що губи мовби провалилися під шкіру. Секунд п’ять він так сидів, не дихаючи і не моргаючи: погамовував бажання схопити Тимура за барки.

Лаура Дюпре вирішила змінити тактику. Вона виклала на стіл планшет, підсунула його до українця, мовчки ввімкнула й узялася показувати фотографії. Пошматовані трупи малолітніх дітей. Жінки з відірваними руками та ногами. Чиїсь відрізані голови. Обгоріле, скрючене від жару тіло чоловіка.

Зрештою Тимур не витримав:

— Нащо ти показуєш мені ці фотознімки? У моїй країні війна! Такого лайна щодня по горло, — він сердито черконув долонею під підборіддям, нижня губа зрадливо затрусилася. — Щогодини гинуть люди, і не десь там, далеко, а тут, поряд, за якихось п’ятсот кілометрів звідси.

— Цю війну ти не зупиниш, Тимуре, — сказала Лаура. — А це , — тицьнула пальцем у планшет, — ти зупинити здатен.

Тимур прикусив язика.

— Нічого я не здатен! — він розпачливо змахнув руками. — Ти бачила курс гривні до долара? Я більше не працюю в «TTP», у мене немає грошей навіть на переліт до Еквадору!

— Не складайте собі скарбів на Землі, де міль та іржа знищать їх [45] Євангеліє від Св. Матвія 6, 19. , — глибокодумно виголосив Ріно (тріщина зімкнулася, він знову став смиренним і миролюбним, а радше, законопатив її чимось… тимчасово), — і не журіться про завтрашній день, бо завтра за себе саме поклопочеться [46] Євангеліє від Св. Матвія 6, 34. .

Тимур звів ліву брову й ошелешено вирячився на Хедхантера:

— Таке враження, що тіло його, а довбешку прикрутили від когось іншого.

— Точніше не опишеш, — кивнула Лаура і додала: — Я можу заплатити за переліт. А в Еквадорі, гадаю, нам багато грошей не знадобиться.

Українець склав руки на грудях і замислився. Француженка напружено покусувала губу, розімлілий після вечері ґевал клював носом.

Відсунувши від себе порожній келих, Тимур підсумував:

— Я мушу подумати.

— О’кей, — згодилася Лаура. «Мушу подумати» — все ж краще, ніж відмова. — Ми з Ріно зупинилися в чотиризірковому готелі «Космополітъ». Здається, це десь поруч. До твого будинку на таксі доїхали хвилин за п’ять.

— Так, я знаю, де це.