Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Чудово. Ми чекатимемо тебе в готелі протягом завтрашнього дня.

— Домовилися, — Тимур підвівся.

Ріно труснув головою:

— Тільки не здумай… — почав ґевал, однак Лаура обірвала його, наступивши на ногу під столом.

— Завтра ми чекатимемо на тебе, Тимуре, — повторила вона.

П’ятниця, 16 січня, 23:39 (UTC +2)

Київ, Україна

Аліна закінчила намазувати кремом ноги та пірнула під ковдру.

— Розкажи, про що ви говорили, — промуркала вона, притискаючись до Тимурової спини.

Чоловік кілька секунд німував, міркуючи про те, чи не прикинутися, що спить, аби уникнути розмови. Зрештою ліг на спину та глянув на дружину:

— Вони хочуть, щоб я поїхав із ними.

— Куди?

— До Еквадору.

— Навіщо?

«Прикопати старе лайно, яке чомусь знову засмерділо». Тимур думав хвилини дві, перш ніж відповісти:

— Завершити те, що не завершили 2009-го.

— Це важливо? — навіть у темряві кімнати, яка слугувала подружжю і спальнею, і вітальнею, а нерідко і кухнею, Тимур помітив, як довкола губ Аліни пролягли невдоволені складки.

— Так.

— Але ти ж не поїдеш, — слова прозвучали безбарвно та відчужено, але не тому, що Аліні було байдуже. Просто в ту мить вона балансувала на хисткій межі — точно посередині між вуркотливою кішечкою та готовою видряпати очі гарпією, і від відповіді Тимура залежало, у який бік наступної секунди схилиться її настрій.

— Ні, — сказав Тимур.

— Добре, — Аліна позіхнула. «Правильна відповідь». — Вони якісь стрьомні, правда? А той чувак узагалі на бандита схожий.

Жінка помізкувала, чи не запитати про те, що ця фантастична парочка намірюється робити в Еквадорі. Ще років два тому вона неодмінно поцікавилася б, а якби Тимур не схотів розповідати, довбала б чоловіка доти, доки він не виклав би все до останнього слова. Але сьогодні… вона страшенно втомилась і хотіла спати. Крім того, Аліна Коршак розуміла, що тема Еквадор—2015 безпосередньо пов’язана з темою Атакама—2009, а Атакама—2009 — найстрогіше табу в їхній сім’ї. Події під час відрядження до Чилі 2009-го — це єдине, із чим Тимур їй досі не відкрився і, напевно, довіку не відкриється, хай як вона благатиме чи наполягатиме. Попервах це страшенно дратувало Аліну. Доходило до істерик: вона ледь не з криком доводила Тимуру, що між ними не може бути таємниць, що чоловік і жінка, які не до кінця відверті між собою, ніколи не збудують нормальної сім’ї, однак Тимур лишався неухильним: Атакама—2009 — табу, і крапка. Із боку Тимура Коршака ні докорів, ні ультиматумів не звучало. Аліна зрештою втямила, що варіантів у неї лише два: або змиритися, або розірвати стосунки. Вона змирилася.

— Завтра субота, — позіхнула Аліна. — Зранку я в тренажерку. А потім давай підемо кудись?

— Давай. У кіно. А перед тим можна на суші в «Мафію».

— Я люблю тебе… — прошепотіла Аліна.

Тимур зморщив лоба, пригадуючи, коли востаннє чув ці слова від дружини, не зміг пригадати і машинально відповів:

— І я тебе люблю, сонце.

— Добраніч.

Аліна вткнулась носом у плече чоловіка і за мить тихо засопіла, поринувши в сон.

Тимур так легко заснути не зміг. Він лежав на спині, телющився в стелю і думав. Із голови не йшли показані Лаурою фотографії вчинених «сутінковими» звірств: чиїсь голови з порожніми зіницями та заліпленими мухами ротами; кінцівки, що стирчать із-під розтрощених ущент машин; молода жінка, перекинута догори ногами і прибита цвяхами до дерев’яного стовпа; сім’я — чоловік, дружина і двоє дітей, — зарізана просто за обіднім столом (мабуть, їх розсадили вже мертвими — Тимур уявити не міг, як можна прикінчити чотирьох людей без того, щоб вони принаймні не позіскакували зі своїх місць); розстріляний поліцейський посеред двосмугового шосе та загін спецпризначенців, які, ховаючись за бронетранспортером бразильського виробництва «Engesa EE-11 Urutu», шмаляють у натовп цивільних на іншому боці дороги, не надто вникаючи, хто з них заражений, а хто ні. Найгірше було згадувати дітей. Їхні понівечені тіла нагадували Тимуру відторгнуті та забуті, покинуті в пилюці біля залитих кров’ю олтарів безглузді жертви якому-небудь лютому та напрочуд зажерливому божеству. Чоловік боявся заплющити очі. У кімнаті й так панувала темрява, однак щойно він стуляв повіки, як його огортала особлива, значно глибша й об’ємніша темінь, пітьма, у яку можна провалитися, як у колодязь. Хоча проблема крилася не в тому. Найгіршим здавалося те, що в такому мороці загиблі на вулицях Ґуаякіля діти розплющували очі, після чого довго та не зморгуючи дивилися на нього.