Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— О’кей, але я не знаю, коли повернусь, — насторожений несподіваною піддатливістю дружини, чоловік інстинктивно опирався.

— Нічого. Просто час від часу виходь на зв’язок, добре?

Погляд Тимура став ще більш підозріливим:

— Що з тобою? Ти наче виганяєш мене.

Аліна притулилася до чоловіка й удавано сердито відрізала:

— Не кажи дурниць!

— Тоді що змінилося за півдня?

Жінка зітхнула:

— Я згадала тебе… таким, яким ти був восени 2009-го… яким повернувся з Чилі, — вона торкнулася пальцями волосся за Тимуровим вухом, скуйовдила пасма, знаючи, що йому подобається, коли вона так робить, тягнучи час, щоб придумати переконливу причину. — Я не уявляю, що трапилося під час того відрядження, але пам’ятаю, наскільки ти змінився, і тому розумію, що в Чилі, напевно, відбулося щось дуже важливе. Сьогодні зранку я подумала, що, мабуть, тобі варто поїхати. Я хочу, щоб ти поїхав, але не лише для того, щоб виправити те, що ви недоробили 2009-го. Я хочу, щоб ти поїхав і знайшов себе. Повернув себе.

Тимур відсторонився, опустив погляд у підлогу. Що він може змінити? Що вони втрьох здатні зробити? Вони уявлення не мають, яким чином психоістота повернулася до матеріального світу. Із чого взагалі почати? Як і з чим боротися? Запитання градом стукотіли в голові, але приглушеним монотонним тлом до них звучала фраза Лаури.

( …цю війну ти не зупиниш, Тимуре, а це ти здатен зупинити… )

Зрештою одного разу їм удалося.

— Якщо ти справді хочеш їхати, то знай: я не стримую тебе, — повторила Аліна.

— Я не хочу, — Тимур підняв голову. Аліні не сподобалися його очі: вони потемніли, зі світло-сірих ставши брудно-бірюзовими. Раптово їй здалося, що вона зазирнула в підводну частину айсберга, у надрах якої покоїлися спогади про події в Атакамі та ще багато такого, чого Аліні краще було не знати. А ще в очах вона побачила, що Тимур справді не хоче летіти, і на мить, на мікроскопічно коротку мить у її голові промайнула юродива думка «а може, краще АТО?», яку Аліна тут-таки прогнала. Тимур договорив: — Я не хочу, Аліно, але я мушу.

Субота, 17 січня, 15:22 (UTC +2)

Готель «Космополітъ»

Київ, Україна

— Він не прийде, — прогудів Ріно замість привітання.

Ґевал, неприродно рівно тримаючи спину, сидів у кріслі біля вікна, що виходило на вулицю Вадима Гетьмана, та зосереджено читав Біблію.

— Я знаю, — Лаура дістала з бару банку «Seven Up», завалилась на ліжко й увімкнула планшет. — Що будемо робити?

Ріно не відповів, поринувши у Святе Письмо. Жінка крадькома спостерігала за ним. Здоровань не припиняв дивувати. Сьогодні Лаура вперше побачила його в окулярах. Ріно Хедхантер — в ОКУЛЯРАХ! Як там казав Тимур? Дивні діла Твої, Господи. Дивлячись на білий комірець, дротяні окуляри, акуратну чорну Біблію, розгорнуту на колінах, та основне — на зосередження, із яким ґевал учитувався у священний текст, француженка не знала, як позбутися гнилого відчуття, що все навкруги є якоюсь хибною, неправильною реальністю, паралельним Всесвітом, у який її закинуло після дзвінка Антоніо Арреоли. Невідь-чому це відчуття дратувало. «Вчора ввечері готовий був надерти задницю Тимуру, а сьогодні вдає із себе святого та безгрішного. Так не можна», — подумки обурювалась Лаура.

— Який сьогодні день? — вдаючи, наче не помічає, що Ріно весь у читанні, спитала Лаура. Здоровань не відреагував, тож жінка відповіла сама собі: — Субота, — і продовжила вголос міркувати: — Тоні, напевно, відпочиває, хоча…

Вона відкрила Skype. На її подив доктор Антоніо Арреола був у мережі. Лаура Дюпре зателефонувала, й еквадорець відповів на виклик:

— Hola, amiga!

Арреола був у вим’ятій футболці й зі скуйовдженою шевелюрою, але чисто виголений, якщо не брати до уваги акуратно підстриженої борідки. Зліва на щоці лишився білий слід від крему для гоління.

— Доброго ранку, Тоні! Я не рано? Котра у вас година?

— О пів на дев’яту.

— Пробач, якщо розбудила.

— Усе гаразд, я сьогодні вночі вперше нормально виспався.

— О!

— Так. Ситуація нормалізувалася. Я саме мав намір тобі зателефонувати.

— Круто! Рада, що все добре.

— Ага. Вчора з вулиць прибрали бронетранспортери та військових. Поліція поки що не послаблює патрулювання, копи — на кожному перехресті, проте вбивства припинилися. Із понеділка мають відкрити школи. Місто помалу повертається до нормального життя.

— А як твої пацієнти?

— Коли ти востаннє телефонувала? — Антоніо Арреола наморщився, пригадуючи. — У вівторок, так? Із того часу померло чоловік сорок-п’ятдесят. Щиро кажучи, посеред тижня я просто збився з рахунку. Ми намагаємося якось полегшити їхній стан, але все марно. Решта — без змін.