Макс Кідрук - Бот. Ґуаякільський парадокс

— Я дам вам номер його мобільного телефону, — по-змовницьки стишивши голос, сказав директор.

Лаура від розпачу прикусила щоку та ледь не скрикнула: «Та щоб ти провалився! У нас є його номер!» Упродовж трьох днів вона разів двадцять телефонувала Тимуру Коршаку — зі свого мобільного, зі Skype, з телефону в католицькій місії в Ґрутфонтейні, але поговорити не змогла. Одного разу їй, правда, вдалося докричати до кінця фразу «Тимуре, чорт забирай, це я, не кидай трубку!», до того, як українець розірвав зв’язок, а в решті випадків він натискав «Відбій», щойно чув її голос.

Але тут удача вдруге посміхнулася Ріно та Лаурі.

— От лихо, — Дмитро Пузатий гортав пальцем контакти у своєму iPhone. — У мене новий телефон, і я не зберіг контакти Коршака.

— Прикро, — зобразила розчарування Лаура. — І вам невідомо, де він живе?

Чоловік завагався.

— Розумієте, це вже буде… хм… занадто. Я не маю права дати вам його адресу.

У відділі кадрів «TTP Technologies» зберігали паспортні дані всіх співробітників. Ці дані компанія використовувала для оформлення працівникам віз на відрядження за кордон. Дмитро Віталійович пригадував, що перед звільненням Тимур Коршак перебрався до нової квартири, — Пузатий особисто просив програміста надіслати e-mail із ксерокопією сторінки з новою пропискою у відділ кадрів. Директор знав, що без особливих зусиль можна зазирнути в базу даних і дізнатися адресу. Утім, зваживши все, він вирішив, що не робитиме цього. Це справді занадто.

— Ми просто хочемо його побачити, — збрехала Лаура.

— Пробачте, але — ні.

І тут, стягнувши наплічник із плеча, вперед виступив Ріно. Ґевал відіпхнув Лауру, закинув рюкзак на стійку рецепції та дістав з однієї з кишень свій паспорт.

— Відскануйте паспорти, — пробасив він.

— Що?

Ріно розгорнув документ на першій сторінці та тицьнув в обличчя Пузатому. Лаура, збагнувши, що вигадав здоровань, дістала з кишені свій паспорт і також простягнула його директору. Потім доклала до паспорта свою візитівку:

— У вас будуть наші імена. Раптом ми набридатимемо чи якось нашкодимо Тимуру, ви знатимете, де й кого шукати. Але, повірте, ми не маємо наміру нікому набридати. Навпаки — Тимур зрадіє, щойно нас побачить.

«Це точно. Просто в штани накладе від щастя», — подумав Ріно.

Дмитро Пузатий ковзнув поглядом по європейському паспорту Лаури. Трохи довше зупинився на насичено-зеленому паспорті Південно-Африканської Республіки із золотистим написом двома мовами на першій сторінці:

Він міркував, чому Тимур — якщо він так радітиме зустрічі — не залишив їм своїх контактів. Проте вголос нічого не сказав.

— Беріть, скануйте, але дайте нам адресу Коршака, — відчеканив Ріно. Ґевал випнув щелепу й уп’явся в Пузатого промовистим поглядом: «Цей паспорт може стати останнім, що ти бачив у своєму гівняцькому житті, мазефакер». Чи то так лише здавалося Лаурі.

— Він потрібен нам, — благально додала психіатр. — І потрібен нам зараз.

Пузатого огорнуло химерне відчуття. З одного боку, серце підказувало, що, надавши цим дивакам адресу, він зробить Тимуру ведмежу послугу. З іншого — нутром відчував, що вчинить правильно. Ба більше — мусить дати їм адресу. Директор скосив погляд на секретарку, немов чекаючи від неї на знак чи підказку, як діяти, але білявка тупилася в монітор, удаючи, що не дослухається до розмови.

— Гаразд, — сканувати паспорти Пузатий не став, але, не подивившись, забрав Лаурину візитівку. — Зачекайте кілька хвилин, я зараз повернуся, — і закрокував назад до ліфта.

Він піднявся на третій поверх до свого кабінету, вивів комп’ютер зі сплячого режиму, зайшов у базу даних і відшукав адресу Тимура Коршака. Записав її друкованими літерами на блокнотному аркуші, після чого зійшов у хол до відвідувачів.

— Ось, — передав папірець Лаурі. — Вулиця Ванди Василевської, 10, квартира 27. Покажете це таксисту, щоб уникнути плутанини.

— Дякую! — просяяла француженка.

— Господь вас не забуде, пане, — пробасив Ріно, закидаючи наплічник на плече.

— Ага, — витиснув Дмитро Віталійович.

Пузатий провів Лауру та Ріно до виходу та навіть почекав, поки вони сядуть у таксі, і тільки після того зиркнув на Лаурину візитівку:

Він тихо присвиснув. Через п’ять років після таємничого відрядження у пустелю Атакама на півночі Чилі до Тимура навідалися психіатр із Франції та священик із Південно-Африканської Республіки, більше схожий на чемпіона світу з боїв без правил. Дмитро Віталійович Пузатий почухав потилицю і замислився над тим, наскільки нудне його життя.