Елізабет Костова - Історик

Серце в мене вже й так вискакувало із грудей, але зараз воно почало скажено калатати.

— Вона запитала, хто похований тут, а я відповів, що це був один із наших перших настоятелів, пам’ять якого ми шануємо. Коли вона запитала, що великого він учинив, я пояснив їй, що в нас є легенда… — при цьому він подивився на настоятеля, який кивнув, щоб той продовжив. — У нас є легенда, що він вів святе життя, але при смерті, на нещастя, зазнав прокляття і піднімався з труни, аби шкодити ченцям, і його тіло треба було очистити.

Коли воно було очищене, з його серця виросла біла троянда на знак прощення Святої Матері.

— Тому ви його охороняєте? — запитав я.

Настоятель знизав плечима.

— Це просто наша традиція, ми шануємо його пам’ять.

Я повернувся до старого ченця, тамуючи в собі бажання задушити його, щоб подивитися, як його ніжне обличчя посиніє.

— І цю історію ви розповіли моїй дружині?

— Вона запитувала про нашу історію, монсеньйор. Я не бачив нічого поганого в тому, щоб відповісти їй.

— І що ж вона сказала вам?

Він посміхнувся:

— Вона подякувала мені своїм ніжним голосом і запитала, як мене звати, і я сказав їй — брат Кирил. — Він склав руки на поясі.

Мені знадобився час, щоб усвідомити ці звуки, ім’я здалося мені незнайомим через французький наголос на останньому складі і через те безневинне слово frere — брат. Потім я сильно обійняв тебе, щоб не впустити.

— Ваше ім’я Кирил? Ви так сказали? Напишіть його.

Здивований чернець послухався.

— Звідки це ім’я? — запитав я, не в змозі утримати тремтіння в голосі. — Це ваше справжнє ім’я? Хто ви?

Настоятель зробив крок уперед, бо старий, здавалося, був абсолютно спантеличений.

— Це не справжнє його ім’я, — пояснив він. — Ми всі беремо нові імена, коли даємо клятву. У нас завжди є Кирил — комусь дають це ім’я, — і Михаїл, а це…

— Ви хочете сказати, — промовив я, міцно тримаючи тебе, — що до цього брата був ще брат Кирил, і до того теж?

— О так, — відповів настоятель, явно здивований моїми запальними питаннями. — Упродовж усієї нашої історії, наскільки ми тільки пам’ятаємо. Ми пишаємося нашими традиціями і не приймаємо нововведень.

— Звідки пішла ця традиція? — я майже кричав.

— Ми не знаємо цього, монсеньйор, — терпляче промовив настоятель. — У нас завжди так було.

Я підійшов ближче до нього, ледве не торкнувшись його носом.

— Я вимагаю, щоб ви відкрили саркофаг у склепі.

Він, уражений, відійшов назад.

— Що ви кажете? Ми не можемо цього зробити.

— Ходімте зі мною, тримайте… — я передав тебе молодому ченцеві, що показував нам учора монастир. — Будь ласка, потримайте мою дочку.

Він узяв тебе досить незграбно, як можна було очікувати, і ти почала плакати.

— Ходімо, — повторив я настоятелеві.

Я потяг його до склепу, а він жестом наказав іншим ченцям не йти за нами. Ми швидко пішли сходами вниз. У сирій кімнаті, де брат Кирил залишив дві свічки, я обернувся до настоятеля.

— Вам нема чого комусь говорити про це, але мені треба зазирнути всередину саркофага. — Я замовк, збираючи думки докупи. — Якщо ви не погодитесь, я спрямую всю силу закону на ваш монастир.

Він подивився на мене. Страх? Обурення? Жалість? А потім пішов, не сказавши ні слова, до краю саркофага. Разом ми відсунули важку плиту. Я підніс угору свічку. Саркофаг був порожній. Настоятель розкрив від подиву очі й одним сильним рухом засунув кришку. Ми дивились один на одного. У нього було типове галльське обличчя, що сподобалося б мені за інших обставин.

— Будь ласка, не кажіть про це братам, — понизивши голос, сказав він, обернувся й пішов нагору зі склепу.

Я піднімався за ним, думаючи про те, що мені робити далі. Я візьму тебе й одразу повернуся в Ле Бен, вирішив я, і перевірю, чи справді сповістили поліцію. Може, Хелен вирішила повернутися в Париж без нас, але чому — я не міг собі уявити. А може, вона полетіла додому? У вухах у мене пульсувала кров, серце підскакувало до горла.

На той час, як я знову ввійшов у двір монастиря, де сонце вже зігрівало фонтан, а птахи співали й сідали на тротуар, я вже знав, що сталося. Я цілу годину намагавася не думати про це, але зараз мені вже не потрібні були новини. Двоє ченців бігли до настоятеля, я згадав, що їх послали за стіни монастиря обшукати фруктовий сад, городи, зарості сухих дерев, урвище. Вони щойно повернулися з боку урвища, один із них показував у той бік, де ми з Хелен сиділи вчора, а ти між нами на лаві, і дивилися в бездонну прірву.