Елізабет Костова - Історик

— Майже такий само старий, як і «Життя святого Георгія», — задумливо сказав я, але раптом вона закрила книгу й замовкла, жадібно дивлячись на тебе, коли ти гралася поруч із нею.

Хелен наполягла на тому, щоб ми пішли в монастир пішки, як прочани. Ми сходили дорогою від Ле Бен прохолодним весняним ранком, а коли втомилися від спеки, зняли й зав’язали светри на талії. Хелен несла тебе у вельветовому рюкзаку на грудях, і коли вона стомлювалася, я ніс тебе на руках. У ту пору року дорогою ми нікого не зустріли; лише один похмурий темноволосий селянин проїхав на коні повз нас. Я сказав Хелен, що нам треба було попросити його підвезти нас, але вона не відповіла — цього ранку до неї повернувся поганий настрій, і я із хвилюванням помітив, що її очі час від часу сповнювали сльози. Я вже знав, що на мої питання вона лише вперто відмахнеться, тому намагався заспокоїтися, ніжно тримаючи тебе, показуючи тобі краєвиди за поворотом — довгі затуманені долини й села внизу. На вершині гори дорога перетворилася на широке озеро куряви, у якому було припарковано кілька старих машин, поряд стояв і кінь того селянина, прив’язаний до дерева, але самого хазяїна ніде не було видно. Перед нами височів монастир: важкі кам’яні стіни пнулися до самої вершини. Ми пройшли у ворота до царини ченців.

У ті дні Сен-Матьє жив повнішим монастирським життям, ніж зараз: там була громада із дванадцяти чи тринадцяти людей, які жили за звичаями предків, за винятком того, що іноді вони проводили екскурси для відвідувачів і паркували монастирські машини за воротами.

Двоє ченців показали нам неймовірні келії — я пам’ятаю, як я був здивований, коли, підійшовши на край двору, побачив величезну прірву, вертикальний стрімчак і долину внизу. Гори навколо монастиря були набагато вищі від вершини, на якій він стояв, і вдалечині на скелях виднілися білі смужки, котрі, як я зрозумів, були водоспадами.

Ми посиділи на лаві біля прірви. Ти сиділа між нами, дивилась на величезне полуденне сонце й слухала дзюрчання води в монастирському фонтані, обрамленому в червоний мармур — тільки небо знає, як вони затягли це нагору тисячоліття тому. Хелен знову повеселішала, і я із задоволенням помітив спокій на її обличчі. Навіть якщо вона все ще інколи сумувала, ця подорож була не марною.

Хелен сказала, що хотіла б іще раз усе оглянути. Ми посадили тебе у твій рюкзак і пішли до кухонь і довгої обідні, де досі ще їли ченці, потім до готелю, де ставали на ніч прочани, і до приміщення для переписування рукописів. У старих частинах комплексу ми знайшли багато великих манускриптів, скопійованих і виставлених на огляд. Під склом був один зразок: зображення святого Матвія й демонів довкола нього, які тягли один одного вниз. Хелен посміхнулася, розглядаючи це. Потім ми пішли в каплицю: вона була маленькою, як і все в монастирі, але її пропорції були немов мелодія в камені. Я ніколи не бачив романський стиль таким — настільки ніжним і приємним. Наш путівник запевняв, що верхні округлення апсида були першим виявом романського стилю, — промінь світла, що осяяв вівтар. У вузьких віконцях збереглося скло чотирнадцятого сторіччя, а сам вівтар для меси був прикрашений червоними й білими покривалами та золотими свічками. Ми тихо пішли звідти.

Нарешті молодий чернець — наш гід, сказав, що ми подивилися все, крім склепу, і ми вирушили за ним туди. Це була маленька волога діра нижче келій. Склеп був цікавий з архітектурної точки зору: склепіння романського стилю підтримували кілька невеликих колон, а грубо оброблені похмурі кам’яні саркофаги стояли з першого століття існування монастиря — тут, за словами гіда, спочиває з миром перший настоятель. Поруч із саркофагом сидів старий чернець, занурений у молитву. Коли ми ввійшли, він подивився на нас, добрий і збентежений, а потім уклонився, не підводячись зі стільця.

— У нас склалася вікова традиція, за якою один із нас мусить сидіти над настоятелем, — пояснив наш гід. — Зазвичай це літні ченці, яким виявлено таку честь до кінця життя.

— Дуже дивно, — сказав я, але щось у цьому місці, можливо холод, не сподобалося тобі, й ти заплакала на грудях у Хелен. Побачивши це, я попросив винести тебе нагору на свіже повітря.

Я й сам вийшов з тієї сирої діри з почуттям полегшення й пішов показати тобі фонтан біля келій.

Я думав, що Хелен відразу піде за мною, але вона залишилася під землею, а коли вийшла, її обличчя так змінилося, що мене огорнула тривога. Воно було жвавим — таким я не бачив її за всі ці місяці — але блідим і з широко розкритими очима, зосередженими на чомусь, чого я не бачив. Я повернувся до неї, ніби між іншим, і запитав, чи було там унизу щось цікаве.