Елізабет Костова - Історик

— Можливо, — промовила вона, але в мене було таке відчуття, що вона не чула мене за власними думками. Потім вона раптом обернулася до тебе й забрала в мене, обіймала, цілувала твою голівку й щоки. — 3 нею все в гаразд, вона не злякалася?

— Усе добре, — запевнив я. — Може, зголодніла. — Хелен сіла на лаву, дістала пляшечку з дитячою їжею й почала годувати тебе, наспівуючи, поки ти їла, ті пісеньки, які я не міг зрозуміти — румунські чи угорські.

— Це чудове місце, — сказала вона за хвилину. — Давай залишимося тут на кілька днів.

— Нам треба бути в Парижі в середу ввечері, — заперечив я.

— Немає різниці, де ночувати, тут чи в Ле Бен, — сказала вежа холодно. — Ми можемо зійти вниз завтра і сісти на автобус, якщо ти вже так поспішаєш.

Я погодився, бо вона здалася мені якоюсь дивною, але відчував якесь власне небажання, коли домовлявся про це з нашим ченцем-гідом. Він звернувся до настоятеля, який сказав, що є вільні місця і ми можемо залишитися. Крім простого обіду й ще простішої вечері, вони нам надали кімнату за кухнею. Ми гуляли по розарію, у фруктовому саду за стінами, зайшли у каплицю, щоб послухати, як співають ченці. Ти спала в Хелен на руках. Ченці застелили наші ліжка чистими грубими простирадлами. Ти заснула на одному з них, серед підтиканого з усіх боків нашого одягу, щоб ти не скотилася. Потім я ліг і почав читати, удаючи, що не спостерігаю за Хелен. А вона сиділа у своїй чорній вовняній сукні на краю ліжка й дивилася у темне вікно. Я був радий, що штори запнуті, але раптом вона встала, відкрила їх і стала дивитись у вікно.

— Там темно, — озвався я, — і міста не видно.

Вона кивнула.

— Так, дуже темно, адже саме так тут завжди й було, як ти гадаєш?

— Чому ти не йдеш спати? — я потягнувся через тебе й провів рукою по її ліжку.

— Іду, — сказала вона, анітрохи не сперечаючись.

До речі, вона навіть посміхнулася мені й нахилилася, щоб поцілувати, перш ніж лягла. Я схопив й обійняв її на якусь мить, відчув силу в її плечах і гладку шкіру на шиї. Потім вона потягнулася, накрилася простирадлом і, здавалося, заснула задовго до того, як я дочитав розділ і вимкнув лампу. Я прокинувся на світанку, відчуваючи якийсь вітер по кімнаті. Було дуже тихо, ти дихала поруч зі мною під вовняною дитячою ковдрочкою, а ліжко Хелен було порожнє. Я тихо підвівся, взув черевики й накинув піджак. Монастирські будівлі були похмурими, двір здавався сірим, а фонтан — якоюсь темною масою. До мене раптом дійшло, що мине якийсь час, перш ніж сонце досягне цих вершин. Я шукав Хелен мовчки, не кликаючи її, бо знав, що вона любить вставати рано і, можливо, сидить десь на лаві, замислившись, очікуючи світанку. Але її ніде не було видно, і коли трохи розвиднілося, я почав шукати з більшою старанністю, щоразу підходячи до лави, на якій ми сиділи, і зазирнув у каплицю, де пахло димом.

Нарешті я почав кликати її — тихо, потім голосніше, а потім злякано. За кілька хвилин вийшов чернець, мабуть, після першої тихої трапези і запитав мене, чи не може він мені допомогти. Я пояснив, що моя дружина зникла, і він почав шукати разом зі мною.

— Можливо, мадам пішла прогулятися?

Але її не було ніде: ні у фруктовому саду, ні біля паркування, ні в темному склепі. Ми шукали скрізь, а коли зійшло сонце, чернець пішов по своїх братів, і один із них сказав, що візьме машину й поїде в Ле Бен, аби розпитати про неї там. Я попросив його викликати поліцію. А потім я почув, як ти плачеш у кімнаті, і поспішив до тебе, боячись, що ти впала з ліжка, але ти просто щойно прокинулась. Я швидко погодував тебе й носив на руках, поки ми вже вкотре обшукували ті самі місця.

Нарешті я попросив, щоб зібрали й розпитали всіх ченців. Настоятель охоче погодився й зібрав усіх. Але ніхто не бачив Хелен після того, як вона пішла вчора ввечері у готель. Усі розхвилювалися.

— Бідолашна, — сказав один старий чернець, що викликало в мені роздратування.

Я запитав, чи розмовляв з нею хто-небудь: може, помітили щось незвичайне.

— Як правило, ми не розмовляємо з жінками, — чемно сказав настоятель.

Але один чернець зробив крок уперед, і я впізнав у ньому того, хто сидів учора в склепі. У нього було спокійне й добре обличчя, яке воно було й при світлі ліхтаря в склепі день тому, і з такою ж зніяковілістю, яку я помітив учора.

— Мадам говорила зі мною, — сказав він. — Мені не хотілося порушувати наше правило, але вона була такою тихою та ввічливою, що я відповів на її запитання.

— І про що вона запитала у вас?