Елізабет Костова - Історик

— У нас немає світла, — прошепотів він.

— Ми ж не можемо по нього піти в церкву, — уїдливо й недоречно відгукнулася я.

— У мене є запальничка, — Барлі потягнувся в кишеню.

Я не знала, що він палить. Він запалив її на мить, освітивши сходи, і ми почали спускатися в темряву.

Спочатку було справді темно, ми спускалися крутими давніми сходами, а потім я побачила світло, що замерехтіло у глибині, але не через спалахи запальнички Барлі, яку він запалював кожні кілька секунд. Я була дуже налякана. Це похмуре світло чомусь здалося жахливішим за темряву. Барлі так сильно стис мені руку, що мені здалося, ніби в ній не залишилося життя. Унизу сходи повертали, і, зробивши останній поворот, я згадала слова мого батька: колись це був неф першої церкви. Там знаходився величезний кам’яний саркофаг першого настоятеля. На давньому трансепті був вигравіруваний хрест — один із ранніх штрихів романської культури в Європі.

Але я не звернула на це увагу, тому що тінь з іншого боку саркофага відокремилася від темнішої тіні й випросталася — чоловік тримав ліхтар. Це був мій батько. У мерехтливому світлі я побачила, що він розлючений. Він побачив нас тієї самої миті, що й ми його, і вигукнув:

— Господи!

Ми дивилися одне на одного.

— Що ви тут робите? — закричав він, дивлячись то на мене, то на Барлі й освітлюючи ліхтарем наші обличчя.

Голос його був лютий, повний гніву, страху, любові. Я відпустила руку Барлі й побігла до батька повз саркофаг. Він обійняв мене.

— Боже, — повторив він, пестячи моє волосся. — Це останнє місце, у якому ти повинна бути.

— Ми прочитали уривок в оксфордському архіві, — прошепотіла я. — Я боялася, що ти…

Я не могла закінчити. Тепер, коли ми знайшли його і він був живий і здоровий, я почала вся труситися.

— Забирайтеся звідси, — наказав він, але при цьому пригорнув мене до себе. — Ні, вже занадто пізно, я не хочу, щоб ти виходила сама. У нас є ще кілька хвилин перед заходом. Ось… — він простягнув мені ліхтар, — тримай, а ти, — звернувся він до Барлі, — допоможи мені підняти кришку.

Барлі відразу пішов уперед, хоча що ноги його теж тремтіли, і допоміг батькові зсунути кришку із саркофага. Тепер я побачила, що у батька під рукою приставлений до стіни довгий кілок. Можливо, він приготувався побачити в труні жахливу істоту, на яку так довго полював, а не те, що там насправді було. Я піднесла ліхтар, бажаючи і водночас не бажаючи дивитися, і ми всі зазирнули всередину — у порожнечу, порох.

— О Боже… — сказав батько.

У його голосі був такий відчай, якого я раніше ніколи не помічала, це був звук абсолютного розпачу, і тоді я згадала, що він одного разу вже дивився в цю порожнечу. Він нахилився, і я почула, як кілок вдарився об кам’яну підлогу. Я думала, він заплаче або почне рвати не собі волосся, схилившись над саркофагом, але він мовчав у своєму горі.

— Боже… — знову сказав він ледь чутно. — Я думав, що визначив правильне місце, правильний час, нарешті… я думав…

Він не договорив, тому що тієї миті із давнього трансепту, звідти, куди не проникало світло, вийшла істота, не схожа на жодну, котру будь-коли хтось із нас бачив. Це була така дивна істота, що я не змогла б скрикнути, навіть якби в той момент у мене не перехопило подих. Мій ліхтар висвітлював ступні, ноги, руку й плече, але обличчя залишалося темним, а я була занадто налякана, щоб вище піднести ліхтар. Я притиснулася ближче до батька, що зробив і Барлі, тому ми всі якось перегородили дорогу до порожнього саркофага.

Істота підійшла трохи ближче й зупинилася. Обличчя все ще було в тіні. Тоді я зрозуміла, що це людська постать, але рухалася вона не як людина. На ногах у того чоловіка були вузькі чорні чоботи — таких я ще ніколи не бачила, — і коли він зробив крок уперед, вони видали дивний глухий звук. Донизу спускалася мантія, а може, це просто була густа тінь, його сильні стегна огортав чорний оксамит. Він був не такий високий, як мій батько, але через широкі плечі під важкою широкою мантією здавався якимось неймовірно величезним. Напевно, мантія була з каптуром, оскільки його обличчя залишалося повністю в тіні. Після першої секунди шоку я побачила його руки, що біліли на тлі чорного одягу, і на одному пальці — перстень із каменем.

Він був таким реальним, стояв так близько до нас, що я не могла дихати, але в мене було таке відчуття, що, пересиливши себе й підійшовши до нього ближче, я знову зможу дихати, і мене вже щось штовхало до нього. Я пам’ятала про срібний кинджал у моїй кишені, але ніщо б не могло примусити мене потягнутися по нього. Щось блиснуло в його обличчі: червоні очі? зуби? посмішка? А потім із тіні потоком полилися слова — він заговорив. Я сказала потоком, бо ніколи не чула такої мови. У цій гортанній вимові змішалися безліч усіляких мов — чи це була одна мова, якої я раніше не чула? За мить звуки перетворилися на слова, які я почала розуміти, але не слухом, а кров’ю.