Максим Кидрук - Твердиня

– Як ти взагалі? – поцікавився Левко. – Бізнес пре чи так собі? Через рік після випуску з університету Гена заснував фірму із продажу та встановлення металопластикових дверей і вікон. За сім місяців йому вдалося непогано розкрутитися.

– Не скаржусь. Усе гаразд, особливо як для Рівного, та діти… це як дві маленькі чорні діри, що висмоктують усі гроші, щойно вони в тебе з’являються.

– Ви з дружиною хоча б десь відпочивали минулого року?

– Куди там! – розвів руками Джонік. – Для мене відпочинок – це дві години сну між вечерею й тим моментом, коли у молодшої почнуть різатися зубки.

– Жесть…

Офіціантка принесла замовлення, поставивши піцу на дерев’яних тарілках перед хлопцями.

– А ти кудись збираєшся?

– Ага, – кивнув Левко, витягуючи із хрумкотливого коржа паруючий трикутник. – Ми з друзяками завершуємо навчання й думаємо відзначити кінець студентського життя великою поїздкою. Я тому й приїхав – щоб вициганити в батьків трохи грошей, бо боюся, що без стабілізаційного вливання однієї стипендії на хорошу авантюру не вистачить.

– Уф! По-доброму заздрю, – в очах Джоніка знову проступили неспокійні темні плямки, які вказували на те, що його заздрість не така вже й біла. Можливо, й не чорна, та до сяючої білизни їй напрочуд далеко. – Куди рвонете?

– Ще вирішуємо. Я хотів би до Мексики, але є ідеї щодо Кенії, Індії, Ісландії.

– Компанія велика?

– Троє: я, мій одногрупник Сьома – він росіянин, але живе у Франції – і ще Ян, Ян Фідлер, аспірант із мого департаменту. Більше й не треба, бо буде балаган.

Джонік брався щось відповісти, але пролунав дзвінок мобільного. Він глипнув на екран і посерйознішав.

– Дружина, – прошепотів і приклав мобілку до вуха: – Так, кохана, слухаю… Може, це зубки… Але… Добре… Гаразд, зараз буду… Все куплю, не хвилюйся.

Левко перестав жувати.

– Чувак… – винувато потупився Гена.

– Що?

– У Юлі піднялася температура. Я думав, це тому, що ріжуться передні зубки, та зараз уже 39°, і дружина нічого не може зробити. Схоже, якась інфекція… Вибачай, старий, я мушу бігти.

Лео витиснув посмішку та спробував зобразити розуміння.

– Все о’кей, командире. Розумію. Якось іншим разом. – І тут-таки з подивом збагнув, що анітрохи не жалкує через те, що Джонік іде.

– Дякую, Лео! Щасти тобі! – Гена підвівся, одягнув куртку, зробив кілька кроків до виходу й тільки тоді похопився. – Ой, пробач! Геть із голови вилетіло! – Він повернувся до столика й поклав біля своєї піци стогривневу купюру.

– Не парся, – Левко підсунув банкноту до Джоніка. – Я заплачу.

Секунд десять Гена вагався, потім, не дивлячись на товариша, простягнув руку й забрав гроші. Ну, ви розумієте: діти – це ж як дві маленькі чорні діри…

Левко з’їв обидві піци, допив пиво та спроквола почовгав додому.

Левко запустив «Skype», дочекався завантаження програми та двічі клацнув по піктограмі користувача Simeon.

Насправді тим Сімеоном був Семен Твардовський – по-простому Сьома – одногрупник Левка, єдиний, крім Лео, слов’янин на Департаменті промислової екології. Семен народився та зростав у Омську. Коли хлопцеві виповнилося чотирнадцять, його батько, тоді доктор математичних наук, завідувач кафедри математичного аналізу Омського державного університету ім. Ф. М. Достоєвського, отримав запрошення працювати на факультеті наук у паризькому Université Paris-Sud 22 22 Університет Париж-Південь – французький державний університет (26876 студентів), спеціалізація якого – точні науки, заснований 1970 року. Згідно з рейтингом ARWU ( Academic Ranking of World Universities ) за кількістю публікацій Університет Париж-Південь є №1 у Франції, № 6 у Європі та № 37 у світі. . Невдовзі потому вся сім’я Твардовських перебралася до Франції. До вступу до КТН Сьома мав французький паспорт, у якому французи записали його як Simeon Tvardovsky .

Якийсь час із динаміків линули довгі гудки, а тоді пролунало клацання та приглушене шипіння: «Skype» налаштовував відеозв’язок зі Швецією. За мить екран блимнув, і на ньому спливло опецькувате обличчя Семена: правильний овал із трохи загостреним підборіддям, проникливі неспокійні очі кольору висушеного літнім сонцем придорожнього пилу та світле, типового для росіян відтінку волосся. Ледь відстовбурчене праве вухо надавало Сьомі потішного, наче після перекинутої чарчини, вигляду. Хлопець усміхався.

– Сьома, здоров! – гукнув Левко.